Юлія СТАХІВСЬКА. УКРАЇНСЬКИЙ АБЕЛЯР ТА ІТАЛІЙСЬКА ЕЛОЇЗА
Цього року Нобелівську премію миру отримав китайський правозахисник та дисидент Лю Сяобо. Під час її вручення ми всі могли бачити у новинах пусте крісло, а на тлі – фото нобелянта, адже сам Лю Сяобо досі сидить у в’язниці. Багато хто замислився над парадоксами сучасного світу, зітхнув і мимоволі переключився на наступний, веселіший сюжет. Вочевидь, якби не Нобель, то широка українська громадськість ніколи б і не дізналися про якогось там китайця, що бореться за якість там права. А про тих, хто таких премій не отримує, дізнатися ще важче. Їх ніби дійсно не існує, вони неприємні і небажані серед «конформістів». А ще ж можна скерувати негативну інформацію так, щоб навіть близьке оточення почало ставитися до нонконформіста якщо не вороже, то з підозрою, щоб спрацював природний механізм відторгнення небезпеки: він інший, а значить буду триматися його осторонь.
Звертатись і підтримувати інших із безпечної відстані значно легше, ніж бути поруч і наживо відчувати їхню небезпеку. Скажімо, написати листа зі словами підтримки до пана N може кожен із нас. Але так само кожен подумає: і що це змінить, чи принесе комусь полегшення, чи навпаки ще більше засмутить, і зовсім елементарне – чи дійде лист до якогось в’язня сумління? Вочевидь, такі питання ставила собі і Сандра Фапп’яно, коли писала київському журналісту Валерію Марченку, але, як видно із їхнього листування, такий крок італійської студентки став щирим подарунком для українського дисидента…
„ВАЛЕРІЙ І САНДРА: Листування Валерія Марченка із Сандрою Фапп’яно” – це барвисте скло чулості, скріплене скойками дружби і перетворене на яскравий вітраж їхніх взаємин. Вітраж цей за різного освітлення прочитується по різному, й іноді здається, що насичене тло їх приязні пронизує щось значно тонше і субтельніше – любов. Це любов позатілесна, своєрідне листування Абеляра та Елоїзи, ніжність межує із повчанням, співчуття із роздумами на тему етики.
Історія Валерія і Сандри почалася 8 жовтня 1980 року, саме так датований перший лист Сандри в далекий казахстаньський аул Саларжин, місце Валерієвого політичного заслання. До того Валерій Марченко закінчив філфак Київського університету, працював у відділі зарубіжних зв’язків у газеті «Літературна Україна», друкувався у періодиці, займався перекладами із азербайджанської мови. Три його неопубліковані нариси були вилумачені спецслужбами як «антирадянські», і Валерію по арешті та суді залишилися 6 років таборів суворого режиму та 2 роки заслання. Напевно, Сандрі було неможливо уявити всі ці кола пекла та «азійське» дикунство, але вона мала щось дійсно важливе для Валерія – психологічний перемикач, можливість бодай думками перенестися в іншу реальність: до описів її країни, до листівок і фото, до Її світу – «Цей мій перший лист, що може видатися Тобі випадковим і надто загальним, дасть тобі розуміння того, що я поруч з Тобою. І повір, що я не одна».
Згодом листи втратять «ніяковість» і стануть схожими на справжні бесіди. Сандра та її батько-адвокат намагатимуться допомогти Валерію виїхати на лікування до Італії, але де там. За три роки спілкування вони дізнаються один про одного багато, навіть утвориться своєрідний паперовий побут: Сандра надсилатиме Валерію чимало знімків свого дому, навіть пошиє вишиванку, а Валерій перекладатиме англійською рецепти українських страв. Листи «читатимуть», вони «зникатимуть» у чужих шухлядах, про бандеролі нічого й казати, але це їх уже не дивуватиме, до несвободи призвичаїться як до чогось неодмінного й звичного вже сама Сандра, головне – не втратити віднайдене. Два різні світи говоритимуть про Бога та людські цінності однаково, і цьому навіть самі дивуватимуться, адже, один виріс у оплоті католицизму, а інший – атеїзму.
Невідомо, чи прочитав Валерій останнього листа, в якому Сандра занепокоєна своїми передчуттями, але 21 жовтня 1983 року його було заарештовано за оприлюднення власних творів за кордоном та за передачу українській діаспорі документу Міністерства освіти «Про посилене вивчення російської мови в школах УРСР». Вирок – 15 років таборів. Не стало Валерія Марченка за рік.
Та його історія не закінчилася, згодом Сандра відновить спілкування із рідними та знайомими Валерія, надішле листи та фото і дасть дозвіл на їх публікацію. Отож, Елоїза виконує свої обіцянки перед Абеляром, який до самої смерті був «певен, що домагання правди має принести користь – якщо не мені особисто, то комусь у майбутньому».