Юлія СТАХІВСЬКА. СПРАВА № 4112010. ЦІЛКОМ НЕТАЄМНО
Потрапити на це закрите засідання було зовсім просто – прийти й отримати від усміхнених піонерок у червоних хустинках перепустку, яка водночас слугувала і лотерейним квитком. Потім оминути чорношкіряного енкаведиста, який пропонує за невеличку грошову винагороду – „ролітівку” – розказати про своїх сусідів чи написати на когось донос… До речі, „ролітівки” заслуговують на особливу увагу з боку нумізматів. Адже це чи не єдина валюта (окрім хіба що києво-могилянських „брюхів”), що ходила в межах однієї презентації і була прикрашена портретами українських інженерів людських душ, робітників літератури і, власне, мешканців легендарного „Роліту”, що на Хмельницького, 68 у Києві.
Цей радянських мистецький антисквот, кількаповерхову комуну (що задумувалась у актуальному і „космополітичному” тоді стилі конструктивізм, а з часом таки набула незамінних рис епохи – сталінського ампіру), можна порівняти також із Вавилонською вежею. Адже навіть невеличка „башточка” є, називалась вона „Сьоме небо” і, очевидно, саме в ній мали збиратися письменники й подібно до жреців-авгурів слідкувати за маневрами лінії партії. Щоправда, не всі годилися на роль найбільш втаємничених, декого поселяли у тому ж таки „Роліті”, але в умовах далеко не розкішних: Остапу Вишні дісталося посешкання у „пролетарській частині” з крихітною кухнею в 1,5 метри та вузьким, ніби тюремним віконечком. Очевидно, щоб знаний гуморист, що тільки відсидів у таборах, не розслаблявся, а чемно, як усі, ходив до загальної їдальні, де ні від кого не можна було приховати своїх творчих планів. Тільки от їдальня так і залишилася у проекті, можливо, її добудують сучасні мешканці „елітки”, зокрема поп-зірки та нотаріуси.
Одна справа читати про Уласа Самчука, який під час окупації Києва, 1941 року, опинився в Роліті, а інша – слухати спогади його пасербиці, Ірини Прахової і відчувати ще й досі присутню обережність у її словах, мовляв, не все так складається у житті, як ми хочемо. Або розглядати світлини з життя Олеся Гончара і тут таки побачити одну із їхніх героїнь – Валентину Гончар, дружину письменника. Вочевидь, усе гармонійно зіткано з архівних матеріалів і живих спогадів, культури письменницької повсякденності. А таємниця в тому, що в цій історії нема кращих чи гірших, визначних і забутих, бо одними тими ж коридорами ходив знаний, але тремтячий Тичина і не такий популярний нині Олексій Кундзіч; тут на певному відтинку часу перетнулися і майбутні розжалувані орденоносці, й згодом розстріляні таланти. Хотілося б тільки, щоб ця пам’ятка історії направду була нею, і дослідникам та відвідувачам не доводилося застосовувати приховані камери і почуватися якимось інтелектуальними нишпорками у під’їздах нашої історії. На щастя, віртуальний тур „Ролітом” ви можете здійснити зовсім безперешкодно – „Таємниці письменницьких шухляд” продаються у смолоскипівській книгарні, а рецензію на неї можна прочитати в свіжому „Знаку”.
Отож, інсценуація музично-драматичного театру „Карнавал” вдалася, червоні стрічки та стенографійність створили потрібний колорит, а один сивочолий товариш так і не вийшов із свого образу: „мало вас били” – шипіло десь біля дверей. Очевидно, то був якийсь ображений актор, якому не дісталася роль у цій веселій виставі. 23