1. Домівка
  2. Статті
  3. ВСІ ДІТОЧКИ СЕРГІЯ СЕМЕНОВИЧА

ВСІ ДІТОЧКИ СЕРГІЯ СЕМЕНОВИЧА

ВСІ ДІТОЧКИ СЕРГІЯ СЕМЕНОВИЧА

Я починаю писати цей давно обіцяний текст, і мимоволі усміхаюся. З обкладинки мені підсміюється у вуса (ну чисто тобі чеширський кіт) Іванюк, і під тим поглядом я ніби вже не перед комп’ютером взимку 2020-го, а ось знову сиджу в дванадцятому трамваї і на коліні на якихось клаптиках паперу пишу черговий текст на завтрашню пару з основ літтворчості. Мені від того стає якось особливо тепло, тож не дивуйтеся, що це буде не рецензія, а дифірамби з тяжінням до мемуаристики.

“Діточок багато” – це збірка оповідань вже згаданого курсу “Основи літературної творчості”, який Сергій Іванюк читав у Могилянці 20 з гаком років, а також його менш тривалої, на жаль, співпраці з Litosvita. Книжка містить понад сто текстів від майже дев’яноста авторів. За моїми найскромнішими підрахунками, через руки Сергія Семеновича пройшло не менш ніж шістсот студентів (і відповідно, не менше шести тисяч текстів) тож сто оповідань – це крапля в морі. 

“Діточок багато: збірка оповідань курсу літературної творчості Сергія Іванюка”

Окей, зізнаюсь чесно: у цій збірці (якось термін “антологія” сюди і не пасує, надто холодний) є і мої два тексти. Не те, щоб у мене був привід якось особливо ними пишатися, радше це те, від чого найменш соромно. Про один точно пригадую, що то було останнє завдання курсу і я просто “гнала”, як могла. І абсолютно несподівано отримала за нього найвищий бал. Що ж до другого… Ну, він уявлявся мені цікавим багато років, аж до того дня, коли довелося його набрати й відправити упорядниці “Діточок”. У ті далекі часи навчання в Могилянці мені раз по раз здавалося, що Сергій Семенович мене недооцінював, нині я, звісно, думаю, що він був ще дуже поблажливим.

Втім, хай моя самокритичність читача не лякає. Близько четвертини текстів у цій книжці справді добрі. Аж настільки, що забуваєш, що писали їх дітиська здебільшого другого курсу. 

Автограф-сесія Сергія Іванюка у Книгарні “Смолоскипа”, 2014 рік.

Особливе задоволення – це шість досліджень творчості Давида Ерліха, Андріяша Лу і діяльності “Театру німих”. Добре зафіксуйте і тримайте на думці назву розділу, в якому вони вміщені, – “Містифікація”. Бо це зроблено так добре, що цілком може збити з толку навіть доволі досвідченого дослідника. Кажуть, містифікації завжди розкриваються на рівні мови. У цих текстах з мовою і стилем все просто-таки дуже добре, вони навіть містять списки літератури і перехресні посилання. Так що розкрити їх можна хіба що “на рівні Гуглу”.

А ще в цьому розділі є страшенно смачний “Лист Т. Шевченка до О. Бузини”, в якому поет надсилає критику “сто карбованців на друкування книжки”…

Решта текстів – художні. Тут читач побачить уже знайомі імена письменників, у яких вийшли успішні книжки, як-то Купріян, Стахівська, Українець, Шульга. Або тих, хто, хоч ще й не видавався, але вже перемагав у літературному конкурсі Смолоскипа: Павлова, Рудик, Мейта. Або тих, хто нині більш відомі як редактори, критики чи культурні менеджери: Ніколайчук, Стукало, Щур. З впевненістю можна сказати, що колись ця книжка ще послужить дослідникам (справжнім, не містифікатором) як джерело ранніх текстів “майбутніх класиків”. Філологи будуть прослідковувати творчу еволюцію і виокремлювати наскрізні сюжети й образи, студенти писатимуть курсові й дипломи. Я уявляю це, і знову мимоволі усміхаюся.

Частина творів, можливо, не такі сильні, як мені хотілося би зараз (мої належать до цих, звісно), але майже у всіх точно є бодай щось таке, що привертає увагу: яскравий образ, сильна метафора, своєрідна нестандартна ідея, байдуже, що не дуже майстерно втілена. Фантазія у студентів бурхлива… Можна собі уявити, скільки ж “трешняку” перечитував він щотижня, і поспівчувати Сергію Семеновичу. А з іншого боку, як подумаєш, скільком людям його відгуки дали поштовх писати далі! А комусь, напевно, навпаки, допомогли зрозуміти, що краще зайнятися іншим…

А тепер про бонуси. 

Хто мав щастя записатися на курс Іванюка, той не може не пам’ятати вступної лекції про те, чому слід негайно піти в деканат і виписатися геть. Якщо раптом ви ту лекцію прогуляли, то “Діточок багато” повідомить вам основні тези. Мені здається, я тоді трохи дрімала на парі, бо деякі аргументи наче почула вперше. … далі пригадала собі ту аудиторію, і знову мимоволі усміхнулася.

Презентація книжки “Діточок багато”. Фото: Ната Коваль

Бонус номер два – інтерв’ю Сергія Семеновича, які раніше публікувалися на “Літакценті” та “БараБуці”. В них він розмірковує, що таке письмо взагалі, чи можна його навчити, чи можна писати геніальні тексти в15, розповідає про свій досвід керування журналом “Однокласник”, про те, що не так зі шкільним курсом літератури і якою врешті, вона мала б бути.

Супербонус  – це, звісно, словник “іванюкізмів – сталих та повторюваних висловів Сергія Семеновича Іванюка, покликаних привнести в спілкування тепло, а в життя – баланс”. Ми всі пам’ятаємо ті його вислови. Я найбільше –  “ну ви ж хароша!?”. А фірмове привітання “щастя-здоровля і діточок багато” стало для Могилянців нині вже практично крилатою фразою. Час від часу я ловлю себе на тому, що рука так і тягнеться написати це комусь у привітанні. Чи варто казати, що в цьому місці я знову мимоволі усміхаюся?..

Багааато діточок… Фото: Ната Коваль

Підсумовуючи, “Діточок багато” – це такий собі генератор радості для всіх колишніх студентів Сергія Семеновича. І навіть якщо сталося так, що ваші тексти для курсу Іванюка не збереглися, бо старий комп’ютер “здох” з усім, що на ньому було, так що вас у книжці немає, – це не привід сумувати. Просто візьміть томик в руки і перенесіться у своє студенство. І усміхніться.