Валерій Майданюк. Москва проти всіх?

Сьогодні Російська Федерація, частково подолавши наслідки кризових 90-х, проводить активну зовнішню політику, спрямовану на відновлення свого статусу супердержави та євразійського лідера. Результати цього курсу вже відчули на собі Грузія, Білорусія, Україна. Так чи так новий виклик отримують також Європа,  НАТО і США.

Як і кожна  держава, РФ захищає  свої політичні та економічні інтереси і впливи за кордоном, використовуючи при цьому весь набір притаманних сучасному  демократичному світові макіавеллівських методів розв’язання внутрішніх та зовнішніх державних питань. Маючи прекрасних вчителів для наслідування, зокрема Стару Європу і США, Росія успішно використовує військові операції, “антитерористичні кампанії”, турботу про права національних і мовних меншин, інформаційні війни, енергетичний шантаж (арабський досвід), анексію стратегічно важливих територій під гаслом миротворчості та безпеки, та  втілює в життя інші «гуманістично-демократичні принципи». Як зазначають російські посадовці, політики та експерти, Росія знову готова стати одним зі світових лідерів, покінчивши з моноцентризмом  на планеті.

Причому, згідно соціологічних досліджень початку ХХІ століття, для  більшості росіян міжнародний авторитет та могутність їхньої держави важливіша за власне економічне становище. Враховуючи особливості історії й менталітету наших сусідів, їхню любов та прихильність до сильних, рішучих, жорстоких правителів, що збудували “велику Росію”, нині вони мають Левіафана та макіавеллівського Володаря, в особі однієї правлячої команди. Остання, звісно, знов веде Росію до світлого майбутнього, до світового  лідерства, до євразійської гегемонії.

Проте, попри логічність національних вимог російської влади та народу та наявність раціональної стратегії дій, чи вірним шляхом ідуть Путін, Медведєв та їхні соратники у досягненні цієї складної мети? Росія – багатонаціональна держава, там живе більше 100 народів. А за словами  однієї російської цариці, «Росія – це держава, в якій панують росіяни». Як відповідь на таку стратегію, поступово, незважаючи на протидію влади та спецслужб, зростає національна і політична свідомість угро-фінів, кавказців, російських українців, козаків, татар, інших народів Росії, які поруч із зовнішніми впливами можуть зіграти не останню роль у дестабілізації та дезінтеграції РФ як держави. Росія поступово перестає бути слов’янською і православною країною: в самій лише Москві з 12 млн жителів росіянами вважаються 3–4 млн. Експерти прогнозують, що через 30 років частка  неслов’янського населення РФ перевищить 50%. Іслам в Росії охоплює дедалі більше віруючих і водночас у Росії за потурання влади процвітають ксенофобія, расизм, православний радикалізм, міжетнічна ворожнеча, ненависть до кавказців, глузування з чукчів, безпрецедентна  зверхність столиці до провінцій. В російських школах запроваджено уроки Православ’я, як фактично офіційної релігії не зовсім православної держави. Замість реальної консолідації поліетнічного та мультикультурного суспільства скидається на те, що влада прагне протиставити етнічних росіян усім іншим народам країни.

Те саме можна спостерігати й у зовнішньополітичній сфері. Російська влада веде торгові, газові, інформаційні, митні війни з найближчими до неї слов’янськими державами – Україною та Білоруссю. Зокрема, у відносинах із нами московські політики активно спекулюють на питаннях Чорноморського флоту, Севастополя, Криму, НАТО, демонструючи, таким чином, своє зневажливе ставлення до нашої держави та її суверенітету. І все це на тлі заяв про слов’янську, православну та історичну єдність наших народів. Зовнішня політика РФ не подобається дедалі більшій кількості українців, зокрема й у традиційно проросійських південно-східних регіонах (більше 50% наших співвітчизників  виступають за посилення армії та озброєнь, що спрямовано насамперед проти Росії). Розуміючи економічно та амбіційно виправдане прагнення РФ контролювати Україну, важко зрозуміти такі грубі, ведмежі методи російської влади, які лише обурюють та консолідують дедалі більшу кількість українців. Саме тому Україна збільшує свій військовий бюджет та намагається готуватися до можливої захисної війни. Політику Медвєдєва до України можна порівняти із поведінкою дикого ведмедя грізлі в дитячому садку. Вінні-Пух досяг би тут набагато більшого.

Москва пригрозила Польщі ядерним ударом,  виступаючи проти розміщення там американських систем ПРО, хоча поляки самі довго вагалися щодо цього питання. Але після торішньої грузинської війни одразу погодилися зі США.

Путін зумів посваритися навіть із білорусами, шантажуючи їх цінами на газ та енергоносії, що поставило під сумнів існування Союзної держави Росії та Білорусі, як і взагалі дружні стосунки РФ з цією країною. В Грузію Росія вирішила ввести війська, розколоти її на кілька держав та створити  “буферну зону” – фактично грузинську територію, контрольовану росіянами. З Азербайджаном Росія має погані стосунки через свою підтримку Вірменії у карабаській війні та лезгінських сепаратистів на кордоні із Дагестаном.

З Китаєм Росія вирішила краще не сваритися і відразу віддала йому два своїх острова на Амурі. Тож на черзі Приморський край, Бурятія, Сибір, інтенсивно колонізовані “синами Піднебесної”? Позаяк за військовим, ядерним та, головне, економічним потенціалом Китай за кілька років значно випередить Росію. Можливо, саме з огляду на цю потенційну загрозу РФ так  активно спустошує сибірські надра на експорт та приглядається до промислового Донбасу та рекреаційного Криму?

Зі США Росія взагалі світ не може поділити, тому і втяглася у нову гонку озброєнь та чергову “холодну війну”, згубну для своєї економіки та державності. Однак при цьому Росія дивним чином практично здала позиції в космосі, в Африці, на Кубі, в Європі. На що сподіваються Путін та Медвєдєв кидаючи виклик все ще сильним США, маючи не стільки сильну армію та економіку, скільки набір політичних міфів? Таким чином, Росія своїми необережними, демонстративно-агресивними діями зіпсувала стосунки практично з усіма своїми сусідами, потенційними союзниками. Згідно відомого американського геополітичного плану “Анаконда” Росію потрібно оточити поясом ворожих держав, що внаслідок об’єктивних законів економіки, геополітики та ефективної роботи спецслужб призведе до її фрагментації та розпаду. У випадку з СРСР цей план було успішно реалізовано. Наступний етап – Російська Федерація. Тільки вже нічого не потрібно робити – вона сама себе оточує ворогами.