ТАК РОБИТЬСЯ КУЛЬТУРА – І НЕ ТІЛЬКИ ВОНА
Олег Коцарев
Уже вдвадцяте відбувається Семінар Творчої Молоді, до якого я маю стосунок. Нічого собі цифра! Вона свідчить про явище структурне, а не мимохідне, про системне, а не випадкове.
Чим були дев’ятнадцять попередніх СТМів? Найголовніше – знайомством із сотнями тих людей, які надалі будуть активними персонажами української культури (не лише культури, але моє коло завжди було ближче саме до культури, точніше навіть до літератури). Годі порахувати, який відсоток сьогоднішніх українських письменниць і письменників молодого і середнього віку пройшли через семінари в Ірпені й Ворзелі, та в моєму середовищі це точно абсолютна більшість. Мабуть, і більшість знайомств відбувалася саме тут: на нагородженнях лауреатів і фуршетах, в автобусі на Варшавській трасі шляхом на Ірпінь-Ворзель (сказав тоді б хтось, що з часом і я житиму в цій частині західних київських передмість!), на круглих столах, читаннях, «ватрах», перформансах та інших формальних і неформальних заходах уже самих семінарів.
Лише кілька портретних спалахів –
Юрко Завадський із експериментальними віршами, з друкованим «складнем» (так у двотисячних іноді називали неофіційні літературні видання, надруковані стовпчиком на папірці А4 та складені гармошкою) під назвою «Zвірші». Юрко, який дає мені чи не вперше в житті подзвонити по мобільному телефону додому.
Микола Леонович із нестримним сміхом, у товаристві Богдана Сторохи – ми познайомились і про щось дискутуємо на залізній споруді. Здається, про іронію?
Богдан-Олег Горобчук, тоді ще з довгим волоссям, з бажанням деконструкції культу Тараса Шевченка, з розповідями про житомирське літературне середовище, центроване довкола груп «Неабищо» й «Оксія». Мине час – і я стану дуже близьким до «Житомирської поетичної школи».
Таня-Марія Литвинюк – здивував контраст між її спокійною веселістю в житті та стрімкими й психологічними віршами. Неможливо забути, як ми з нею знімали «фотороман» про пристрасні взаємини кількох шматків мила.
Юрій Ганошенко – його сміх іще заразніший і нестримніший, аніж у Миколи Леоновича. Разом з Ірою Цапліною, Юлією Франк та іншими людьми з Запоріжжя вони презентують колективну збірку «Сходи», постійно ставлячи наголос на другий, а не на перший склад назви.
Любов Якимчук – її стиль чіткий і впізнаваний з перших днів знайомства. На щастя, N років тому їй ще не доводилося писати про війну, але вже тоді був індивідуальний ритм, деконструктивна гра і те, що з іншої нагоди вона назвала «розкладанням».
Завжди екстравагантний у судженнях і задуманий Олег Шинкаренко. Іронічна, проте й серйозна Соломія Бук. Сповнений нестримного внутрішнього драйву Павло Нечитайло. Харизматичний чарівник Сергій Пантюк. Уважно-примружений Анатолій Дністровий. Анна Малігон, з безперестанними жартами й психологічно-метафоричними віршами…
Це лише дрібка імен! Не кажучи вже про те, що саме на семінарах я познайомився з тодішніми та майбутніми співробітниками «Смолоскипа»…
З усіма цими та багатьма іншими людьми зав’язувалося спілкування, утворювався контекст. Що за тодішнього набагато скромнішого, ніж тепер, розвитку інтернету давалося не просто. Вихід за межі регіонального середовища ставав важливою подією – і ось уже ми їздили одне до одного на різноманітні виступи в університетах, на презентації перших книжечок і таке інше.
У цьому контексті відбувалися спроби й експерименти різного характеру. Пам’ятаю перші приїзди нашої «харківської делегації» на СТМ. Зазвичай приблизно в такому складі: Ганна Яновська, Роман Трифонов, Валерія Осипова, я (це – тодішній літературний конгломерат «Весло Слова»), Сашко Ушкалов, Тетяна Дерюга, Сашко Яіцький, Данило Махно, Ярослава Івченко, Аліна Ханбабаєва (це вже «Zacharpolis»). Від перших виступів на поетичних читаннях ми з часом переходили до різноманітних доповідей: хтось розробляв теми своїх наукових досліджень, я, пригадую, оприлюднював свої навколоархітектурні пошуки та роздуми про майбутнє літератури в інтернеті (я виявився ще тим прожектером: не втілилось і десятої долі прогнозів-припущень). З’являлись уже суто літературні експерименти – від гри в «буріме» до серйозніших проб спільної творчості, статей у семінарські мікрогазети, перформансів і т.п. А ось уже й представлення регіональних груп учасників, де ми з Дмитром Лазуткіним показуємо номер про Східну Україну, кидаючи одне в одного чимось на кшталт м’яча й перелічуючи індустріальні гіганти на кшталт Азовсталі та Туробатома (Лазуткін – теж визначальне знайомство на СТМ – тільки от який стосунок він мав до Сходу?). Чи листуємося з Богданом-Олегом Горобчуком, вперше намацуючи, разом з Павлом Коробчуком, те, що за кілька років стане спільною книжкою «Цілодобово».
Сьогодні ж у групі семінару на Facebook можна спостерігати тренінг із перформансу (й Дарину Гладун у перуці!), конкурси поезій, новел та індивідуальних проектів (в одному з цих конкурсів я побував у журі), політичну гру. І вже ясно: цих людей ми ще на раз побачимо в нашому інформаційному просторі. Саме так робиться культура. Саме так закладаються підвалини подальшого розвитку і руху, хай у якому б напрямку він не відбувався. Навіть там, де постійно експериментує молодь, завжди є місце для тяглості й приємних спогадів. А через них нібито непомітно структурується простір і нарощується інституційність.
Фото – з проекту Те Ясінчук під час цьогорічного СТМ.