СТРАСТІ ЗА ШЕВЧЕНКІВСЬКОЮ
Вано Крюґер
Мистецьке середовище України знову виявилося розколотим – і знову через премію! Проте особливістю цього випадку є те, що “розкол” відбувся не після, а ще до вручення премії.
Мова йде про Національну премію України ім. Тараса Шевченка – найголовнішу мистецьку відзнаку України.
Як відомо, Національна премія України ім. Тараса Шевченка є премією державною, що вручається лавреатам на день народження Кобзаря Президентом України особисто. Як відомо також, мистецьке і гуманітарне середовище в Україні, включно з автором цих рядків, в основній своїй масі на минулих Президентських виборах підтримало Петра Порошенка, а не Володимира Зеленського.
Саме це дозволило частині мистецького і гуманітарного середовища України звинуватити своїх колеґ, що увійшли до нового складу Комітету з присудження Національної премії України ім. Тараса Шевченка, ні багато, ні мало – в “колаборації” із “режимом Зеленського”.
А це означає, що ця частина мистецького і гуманітарного середовища України досі живе і мислить логікою передвиборчої боротьби.
Проте вибори відбулися уже майже рік тому. І подібна посттравматична зупинка в мисленні зараз є вже контрпродуктивною і неадекватною реальності. Чимось вона нагадує поведінку Володимира Винниченка, який в кінці вісімнадцятого року – так само за умов війни – відкинув пропозицію Гетьмана Скоропадського щодо спільного фронту проти більшовиків. Чи поведінку ветеранів ОУН (м) і ОУН (б), які багато десятиліть в еміґрації щонайменше не віталися один з одним, а щонайбільше – виносили “смертні вироки” один одному.
Якби не рішення партноменклатури УРСР наприкінці вісімдесятих втілити на практиці гасло Хвильового “Геть від Москви!”, ми б їх зараз уже й не згадували.
Проте повернімось до сьогодення. Президентство Володимира Зеленського є вже майже рік політичним і юридичним фактом – незалежно від того, подобається це комусь чи ні.
Зараз доля України нерозривно пов’язана із Володимиром Зеленським. Ще раз: я за нього не голосував. Але більшість моїх співгромадян проголосували. А логіка – наука вперта і безжальна.
Президент – перш за все, не особистість, а інституція. Можна бути в опозиції до особистості, можна бути в опозиції до її окремих рішень, проте не можна бути в опозиції до інституції, тим паче до однієї з провідних в державі. Бо інакше – це випадок тієї самої “п’ятої колони”, хай цього разу і несвідомої.
Іґнорування всього вищесказаного – такий самий інфантилізм, як і бажання отримати “все й одразу”: і припинення війни за умов зовнішньої аґресії, і долар по вісім гривень, і комунальні послуги за радянськими тарифами.
Сам Петро Порошенко, до речі, ризикну ствердити, це чудово розуміє, постійно бажаючи Володимиру Зеленському успіхів перед відповідальними зустрічами. І всім – незалежно від того, хто за кого голосував майже рік тому – хочеться побажати брати приклад з Петра Порошенка: бути не лишень “патріотом”, а, перш за все, громадянином – це, звісно, психологічно складніше, але, як показує практика, водночас значно корисніше для держави.
А Шевченківському комітетові хочеться побажати обрати найдостойніших: вибір у них буде.
Фото – vokzal.in.ua