1. Домівка
  2. Статті
  3. Шістдесяті крізь українсько-московську призму

Шістдесяті крізь українсько-московську призму

Шістдесяті крізь українсько-московську призму

Олег Коцарев

Триває творча співпраця видавництва «Смолоскип» із відомою дослідницею літератури Елеонорою Соловей. Зовсім нещодавно (до речі, практично до ювілею пані Елеонори) побачила світ чергова підготовлена і редагована нею книжка. Це – сказати б, мемуарна повість «У калейдоскопі долі» української письменниці Софії Буняк, яка живе в Росії.

У «прицілі» письменницької уваги Софії Буняк – головно шістдесяті та сімдесяті роки, але зображено їх із дещо іншої просторової та людської перспективи, ніж ми останнім часом звикли. Адже ці роки авторка прожила в Москві, перебуваючи одночасно в середовищі тамтешніх інтелігентних українців і в середовищі інтелігентних росіян. Відтак, і українські справи опиняються дещо на відстані, але й російські реалії забарвлено українським контекстом.

Такий підхід, по-перше, доволі оригінальний, як на загальний наш мемуарний дискурс, присвячений цим драматичним десятиліттям. А по-друге, він наближений до не «концептуального», а «практичного» виміру тодішнього українського життя як такого, з його постійним переплетенням контекстів властиво українських із російськими та, певною мірою, «загальносоюзними». Саме з такими культурно-політичними вузлами стикаєшся, коли занурюєшся у повсякденну матерію півстолітньої давнини не лише в просторі московських українців, а й практично в будь-якому регіоні України.

Поза тим, перед нами – проза з колоритними, а часто й зворушливими сюжетами з життя непересічних людей. Які, проте, багато в чому лишилися малопоміченими, а в певному сенсі й забутими. Питання «магістральності» та «маргінальності» тих або інших осіб і явищ взагалі регулярно постає і на сторінках «У калейдоскопі долі», і в післямові Елеонори Соловей. Упорядниця розвиває ці роздуми далі – й застановлюється над питанням про історичну і художню вартість незнаної, а подекуди й естетично скромної літератури за аналогією з увагою, яку давно вже приділяють так званим наївним формам образотворчого мистецтва. «Головним поміж забутих» у цій книжці постає письменник-аматор Сергій Даушков, із яким Софія Буняк листувалась, у якому абсолютно несподівано для себе й для нього пробудила повернення до давно вже закинутої творчості. Історія про Даушкова – це справді болюча драма долання побуту і безнадійних спроб «пробитися» в умовах жорсткої та несприятливої епохи.

У книжці Софії Буняк, проте, ви зустрінетесь і з Іваном Драчем, і з київськими кагебістами, й з іншими, так ми мовити, хрестоматійними персонажами українських і не тільки українських шістдесятих. Та про кого б не згадувала письменниця, до всіх своїх героїв вона завжди підходить із власною індивідуальною методою: прагне «впіймати їх на людському», а саме – зафіксувати момент, коли вони виявляють доброту, жалість, сентиментальність, м’якість та інші подібні риси. Читачі, віддані динамізму понад усе, напевно, не схвалять такої манери. Ті ж, хто дивляться на літературу ширше, безумовно замисляться над цікавинками й перевагами (підкреслю: далеко не самого лише морального характеру) такого письма. Адже «людські обличчя» Софія Буняк легко, без жодного текстуального очуднення чи відсторонення, «намалювала» й тим особам, які в її розповіді є або однозначними антигероями, або виразними кандидатами на ці ролі.

Після вже сказаного читачам буде зовсім не дивно дізнатися, що загалом настрій мемуарної прози Софії Буняк найкраще схарактеризувати як м’який і досить сентиментальний. У цьому вона близька до, скажімо так, класичного «мемуарного тону», що лишається розповсюдженим поміж спогадів уже дуже давно, а в епосі, про яку йдеться, ми його бачимо, до прикладу, в так само «смолоскипівському» «Homo Feriens» Ірини Жиленко.

Але тут є й несподіванка – вже на суто формальному рівні побудови цієї прози. Це калейдоскопічність, фрагментарність, ба навіть, не побоюся цього «постмодерного» слова, ризоматичність тексту. Який весь час асоціативно стрибає між роками й особами, міниться, опиняючись в епізодах із різною мірою «густини», драматизму і яскравості. Таке поєднання погідного елегійного викладу з майже кліповими перемиканнями є не лише свідченням переплетіння стилістик, а й втіленням мозаїчності, що нею неминуче сповнюється минуле у людській пам’яті.

Книжку Софії Буняк можна впевнено порекомендувати не лише тим, хто полюбляє такі стилістичні й філософські орієнтири в мемуарній прозі, але також і тим, хто шукає небанальних і детальних спогадів про «незаяложені» сторінки українських і радянських 1960-1970-х років.

 

Софія Буняк. У калейдоскопі долі. – Київ: Смолоскип, 2019.

Придбати книжку Софії Буняк “У калейдоскопі долі”.

У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ