Сергій Шевченко, Андрій Смирнов. Етап на Соловки

З 2 до 10 серпня 2009 року в Російській Федерації перебувала делегація української громадськості, яка взяла участь у міжнародних днях пам’яті жертв політичного терору. Поминальні заходи традиційно проводяться на місцях масових страт в’язнів ГУЛАГу – в карельському урочищі Сандармох і на Соловецьких островах (Архангельська область РФ).

Соловки – споконвіку земля карельська. У XV ст. преподобні чудотворці Саватій, Герман та Зосима поклали початок існуванню Спасо-Преображенському Соловецькому ставропігійному чоловічому монастиреві. Відтоді у народній свідомості Соловки довго були уособленням святості й православного благочестя.

13 жовтня 1923 р. постановою Совнаркому організовано Соловецький табір особливого призначення (СЛОН). Твердині православ’я судилося підтвердити свою святість кров’ю: тут сиділи десятки тисяч православних, у тому числі 8 митрополитів, 20 архієпископів, 47 єпископів, 3 архімандрити. Серед них і доведений тортурами до божевілля митрополит УАПЦ Миколай Борецький. Усі вони загинули від тяжкої праці та хвороб, деякі були просто закатовані. Їхні молитви не пропали даремно. 28 мучеників соловецьких згодом були канонізовані.

Нині моторошне слово «Соловки» знає кожен українець. Це не просто географічна точка на теренах колишнього СРСР. Уже понад сім десятиліть назва архіпелагу в Білому морі – це поняття, що позначає політичний терор, репресії, духовний геноцид. Cоловки – це місце пам’яті про злочини сатанинського більшовицького режиму, яке сучасники називали «Радянським Союзом в мініатюрі».

«Українізація» Соловків почалась ще у XVIII ст. Спочатку тут перебували прихильники гетьмана Івана Мазепи. У 1760-х рр. в Анзерському скиті Соловецького монастиря відбував покарання святитель Арсеній (Мацієвич). Проте найвизначнішим в’язнем за часів Катерини II був останній кошовий отаман Запорозької Січі праведний Петро Калнишевський, який пробув тут 25 років у камінному мішку та камері-одиночці, а помер на 113 році життя, так і не виїхавши з острова після відбуття строку. Однак наступники царської імперії, творці першого в більшовицькій червоній імперії концтабору фактично вже нікому не давали шансу на таке довголіття. Учасники всіх соловецьких зеківських потоків – спочатку діячі УНР, вояки та отамани численних повстанських загонів, згодом – незадоволені рабським становищем й доведені до відчаю колгоспним «раєм» селяни, зацьковане духовенство, потім «специ», тобто представники старої інтелігенції, яких оголосили «шкідниками» і «націоналістами», й, нарешті, ті, на кого влада ще вчора спиралась і кого використовувала, а сьогодні оголосила «ворогами народу», – радянські, партійні і державні діячі, письменники, науковці, митці, – як правило, вже ніколи не повертались назад. Залізною рукою людей заганяли до щастя… Загалом через Соловецькі табори у 1920–1939 рр. пройшло, за приблизними підрахунками, майже 100 тисяч осіб. Епідемії хвороб, репресії та свавілля охорони, голод, виснажлива праця забрали життя щонайменше 50 тисяч в’язнів. Нині про існування на островах Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) нагадує лише кілька музейних кімнат в монастирських келіях.

Вже третій рік поспіль поїздки українців на Соловки здійснюються за державної підтримки. Прочани вирушають за тисячі кілометрів, щоб вшанувати пам’ять полеглих, привернути увагу суспільства до трагічних подій в історії України, зумовлених насильницьким впровадженням комуністичної ідеології. Це робиться заради відродження національної пам’яті й утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства.

Регулярне відвідання урочища Сандармох, а разом з тим і біломорського архіпелагу, розпочалося з ініціативи громадськості ще в минулому столітті – власне, після того, як у липні 1997-го карело-пітерська пошукова експедиція віднайшла в Медвежогорському районі таємне місце розстрілів. Українці вторували стежку за озеро Онего, дізнавшись, що 1937-го там страчено соловецький тюремний етап – 1111 в’язнів. У Сандармосі поліг цвіт української нації – її інтелектуальна й духовна еліта.

Цьогорічну автобусну поїздку, як і дві попередніх, організував Український інститут національної пам’яті (УІНП). Активно сприяли у формуванні делегації громадські об’єднання: «Меморіал» імені Василя Стуса, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, «Просвіта», «Пласт» та деякі інші. До участі в заходах залучено творчу молодь, досвідчених працівників преси та науковців. Більшість у складі делегації становили колишні політичні в’язні або ж їхні родичі: онука розстріляних українських «соловчан» Тетяна Крушельницька зі Львова, донька репресованого Голови Української головної визвольної ради Наталія Осьмак, голова Київського товариства політв’язнів і репресованих Григорій Куценко, Вадим Нарет, Станіслав Гуменюк… У групі творчих працівників – журналісти, діячі культури, письменники, вчені: доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал, начальник наукової лабораторії Інституту СБУ, журналіст Сергій Шевченко, кобзар Віталій Мороз, історик Андрій Смирнов з Національного університету «Острозька академія», полтавський громадський діяч Олександр Карнаух, філолог зі Львова Мирослав Перемийбіда, студентська молодь з Шевченкового університету Тетяна Цьомик і майбутня журналістка, літредактор «Урядового кур’єра» Анна Пилипенко. Скаутську організацію «Пласт» представляла Ольга Свідзинська (Львів). Про духовне й тілесне здоров’я прочан дбали відповідно священик Дмитро Присяжний (УАПЦ) і лікар Денис Шолом.

Від Покровської церкви на столичному Подолі, де учасники делегації разом із священиком Володимиром Черпаком помолилися перед початком далекої подорожі, її маршрут проліг через Санкт-Петербург, Петрозаводськ, Медвежогорськ, Повенець, Кемь та Соловецьке. Українці відвідали на околиці міста на Неві Левашово, де в період масових репресій, як під Биківнею поблизу Києва, як і в сотнях інших місць, розкиданих на теренах колишнього СРСР, енкаведисти таємно «ховали» закатованих. Нині на пустищі – сосновий ліс, а в ньому – пам’ятні знаки з написами російською мовою, польською, фінською… Під високим дерев’яним хрестом, пов’язаним вишитим рушником, лежить і плита «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним в 1937–1939 роках». Вінок, свічки, молитва, пісня про червону калину… За сприяння пітерського Наукового інформаційного центру «Меморіал», яким керує Ірина Фліге, члени делегації мали змогу поспілкуватися з Валентином Муравським – одним із тих небайдужих людей, чиїми зусиллями 1988 року вдалося розкрити страшну таємницю Левашовського пустища.

Історія терору розуміється і трактується в пострадянських державах по-різному. «Це природно, – вважають пітерські дослідники. – Але принципово важливо, щоб із цієї різності розпочався діалог національних пам’ятей. Пам’ять про радянський терор – це спільна пам’ять народів. Ця пам’ять не роз’єднує, а об’єднує, тому що вона містить у собі не лише спільну відповідальність за те, що сталося, а й пам’ять про спільне протистояння машині вбивств, пам’ять про інтернаціональну солідарність і людську взаємодопомогу».

У столиці Карелії Петрозаводську делегацію вітала місцева українська громада на чолі з Ларисою Скрипниковою. Саме Карельське товариство української культури «Калина» 2004 року за підтримки світового українства встановила в урочищі Сандармох гранітний пам’ятник – Козацький хрест «Убієнним синам України», зроблений київськими скульпторами Миколою Малишком і Назаром Біликом.

Дмитро Павличко свого часу висловив надзвичайно важливі слова: «Сандармох – найважливіший аргумент для всього світового українства – зміцнювати свою національну свідомість, свою державу як єдину запоруку того, що Соловецького приниження і знищення нашого духу і слова ніколи більше не буде».

На меморіальному мітингу біля соловецького каменя в Сандармосі від української делегації виступив професор Юрій Шаповал. Він наголосив, зокрема, що Сандармох – водночас місце пам’яті і місце скоєння злочину (а правду про злочини дуже важко відновлювати). Ставлення ж до минулого, до пам’яті не повинно розділяти людей однієї країни, тим більше – людей, які живуть у різних державах. «І те, що відбувається щороку в Сандармосі, є добрим прикладом об’єднання народів у осмисленні минулого – важкого, неприємного, але дуже важливого для живих людей».

На мітингу сказали своє вагоме слово й дослідники Юрій Дмитрієв та Ірина Фліге, учасники пошукової експедиції 1997 р., яка віднайшла Сандармох – місце виконання смертних вироків жертвам політичного терору. За більшовиків у тому глухому закутку, як уже відомо, страчено тисячі людей – представників щонайменше 60 національностей, вірних 11 конфесій. З-поміж розстріляних – українські в’язні Соловків Лесь Курбас, Микола Зеров, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Михайло Яловий, Степан Рудницький, Матвій Яворський, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, Антін Крушельницький із синами… Там же від куль ленінградського ката-чекіста – Михаїла Матвєєва – загинули відомі державні діячі УНР і УСРР, священики, освітяни, робітники та селяни, звинувачені в контрреволюційних злочинах. Хтось із них міг жити і сьогодні. Страх перед силою цих українських синів змушував радянську систему забирати їх життя, ідучи проти законів людських і Божих.

У сердечній, щирій атмосфері біля Козацького хреста лунали пісні у виконанні Лариси Коцюк, Віталія Мороза, а наприкінці мітингу його учасники хором виконали Гімн України.

Директор Медвежогорського музею Сергій Колтирін провів для прочан цікаві екскурсії: крім відвідання музею, українці виїздили до селища Повенець, де оглянули церкву і споруди Біломорканалу, «ударне будівництво» якого забрало життя майже 100 тисяч людей. Про робочу силу тих будов соціалізму сучасник писав: «Ликові, по-ударному зроблені лапті, півпайки хліба за пазухою, пилка під одною, а сокира під другою рукою, шапка «прощай, родіна», а сам ніби тільки-но з хреста знятий – це він, так оригінально убраний, найпотужніша сила сталінського соціалізму. Це він збудував Біломорканал…»

Уночі проти шостого серпня українці дісталися до Кемі, а звідти – морем на Соловецький архіпелаг. У перший день (погода сприяла прочанам – було сонячно, тепло) вдалося багато чого побачити й відчути. Нікого не залишила байдужим подорож катером на Заяцькі острови, де за табірних часів був жіночий штрафізолятор. Та найвідоміші історичні пам’ятки, заради яких варто побувати на Зайчиках – загадкові неолітичні лабіринти. Цього разу саме в них, як і напередодні в ровах Сандармоху, записала деякі епізоди майбутнього документального фільму про Олександра Шумського творча група українських митців: режисер Ірина Шатохіна, оператор Володимир Таргонський, ведучий – Юрій Шаповал.

У селищі ж Соловецькому охочі мали змогу покупатися у Святому озері біля стін кремля. Відчайдухи пірнали в холодне Біле море на мисі неподалік від Переговорного каменя. Пройшовшись лісовими стежками, помилувавшись казковою красою пейзажів, скуштувавши стиглих чорниць і екзотичної, наче медом налитої, морошки, погодувавши галасливих чайок у Гавані Благополуччя, прочани душею і тілом відпочили.

Сьомого серпня українці взяли участь у меморіальному мітингу, який традиційно проводяться на Алеї пам’яті в селищі Соловецькому. Пригадалося, що серед в’язнів СЛОН–СТОНу були також академіки М. Слабченко, професори Й. Гермайзе та А. Барбар, політичний діяч та історик П.Христюк, письменники Є. Плужник, О. Слісаренко, Ґ. Шкурупій, більшовицькі й совєтські діячі М. Любченко, М. Полоз, О. Шумський та ін. Того ж дня разом із пітерською групою українці поминали полеглих на Сікирній горі – в північній частині найбільшого острова архіпелагу (акція «Свіча пам’яті»). Жменю землі, взятої від Покровської церкви, що на Подолі, розсипали кияни й під дерев’яним хрестом біля колишнього табірного політізолятора (Савватієво). Промови, молитви, пісні на слова Тараса Шевченка, Гімн України, а ще – тужливу, мучениками соловецькими співану пісню «Чуєш, брате мій?..» – усе це чули ті, кому призначався на російській півночі потужний Голос України. Найчисленніша і найкраще організована українська делегація, згуртована під національними прапорами, «правильна», як сказала молода іноземна волонтерка, – цю делегацію помічали всі.

З неповторними враженнями і важкими думками повертатись прочани додому. Адже сьогодні на території Соловецького кремля і навколишніх скитів знову лунає благочестива молитва, здійснюють духовні подвиги ченці, причащаються Святих Тайн побожні паломники. Водночас Соловки залишаються мовчазним свідком Великого терору, пересторогою для сучасників від спроб відбілити сталінізм, підтвердженням, що історія робиться кров’ю, а пишеться чорнилом. Соловки – це, справді, «символ неволі і віри, що пронизує товщу пам’яті нашого народу». Не можна допускати того, щоб заростали народні стежки, які люди самі, без указівок згори, протоптали до Биківнянського лісу, Левашовського пустища, урочища Сандармох і до далекого біломорського архіпелагу, де містилась гулагівська alma mater, а нині залишається пам’ять. Її втрачати не можна.