1. Домівка
  2. Статті
  3. Рецепти для успіху

Рецепти для успіху

Рецепти для успіху

Ольга Погинайко.

На початку 2019 року у «Смолоскипі» вийшла книжка політолога Миколи Давидюка «Як зробити Україну успішною», що пропонує читачеві 15 розмов з експертами з різних сфер суспільного життя. Серед співрозмовників автора  – відомі політики, науковці, релігійні і громадські діячі, як Борис Гудзяк, Ярослав, Грицак, Елла Лібанова, Сергій Квіт, Віктор Ющенко, Левко Лук’яненко та інші. Кожен з них у розмові дає відповіді на питання зі сфери його чи її діяльності.

Особливо хочеться відзначити інтерв’ю з людиною-легендою  – Левком Лук’яненком. Зокрема й тому, що це – його останнє прижиттєве інтерв’ю, що його виходу друком, він, на жаль, не дочекався.

Особливість доброго інтерв’юера в тому, що в його «кінцевому продукті» завжди видно передусім людину. Якщо йдеться про Левка Лук’яненка, то тут ми бачимо борця, що пройшов дуже багато, не втомився ні фізично ні психологічно, і готовий продовжувати боротьбу стільки, скільки буде потрібно. Ніякого розчарування, ніякої зневіри. Він розповідає, як у першому парламенті «розподілили між собою» й денно і нощно агітували депутатів-опонентів (і врешті лише за два місяці досягли того, що парламент ухвалив Декларацію про державний суверенітет України); ділиться  способами протистоянню маніпуляціям і пояснює, як саме радянська система вплинула на нехіть українців до відповідальності. Врешті, вважає, що «Україна розвивається нормальним способом», а складнощі – «це проблема росту», бо «нація шукає кращу форму, яка би їй пасувала». Правду кажучи, такий спокій в оцінці поточних політичних подій я раніше бачила лише в Осипа Зінкевича. Обоє пройшли довге життя, сповнене перипетій. Що ж, певно, для такої розважливої оцінки людина справді повинна мати за плечима багато досвіду і часу.

Якщо б мене попросили виокремити в цій книжці одне інтерв’ю – то це була би розмова з Еллою Лібановою – директоркою Інституту демографії і соціальних досліджень. Ця стаття дає відповіді на величезну кількість запитань, довкола яких роками маніпулюють політики й диванні експерти. Наприклад, питанню про перепис населення. Як відомо, в Україні його не робили з 2001 року. Виявляється, що ООН просить країни проводити перепис саме в роки, які закінчуються на 0, 1 або 9. Робиться це для того, щоб можна було порівнювати дані з різних країн. То ж якщо Україна не провела його на початку десятиріччя, котре минає, немає особливого сенсу робити це посередині (а зовсім не тому, що пів України вимерло і всі бояться, що на переписі це виявиться). Ще одна «заманіпульована» тема – депопуляція і низька народжуваність. А виявляється, що народжуваність на цілком середньому по Європі рівні 1,6, і проблема полягає передусім у високому рівні смертності, яка, до всього, зумовлена не так поганою медициною, як способом життя. Не буду переказувати всього, що в цьому інтерв’ю може перевернути вашу уяву, скажу тільки, що якби навіть в цій книжці не було більше нічого цікавого, то її варто було би брати до рук лише заради нього.

Але в цій книжці є й інші тексти, над якими варто застановитися. Наприклад, є роздуми Бориса Гудзяка про те, що українці проявляють витривалість у критичних ситуаціях, але коли доходить до структурування нормального способу життя на дальшу перспективу – починаються проблеми. Є чіткі і дуже структуровані відповіді Юрія Гусєва про те, що вже зроблено в українській обороні, а над чим ще потрібно працювати. Є відповіді екс-міністра освіти Сергія Квіта, що не так з українською освітою, і екс-голови Державного агентства з питань кіно Пилипа Іллєнка, коли ж буде перший «Оскар» і чи можливий український Голлівуд.

Втім, книжка ця доволі неоднорідна. Залежно від співрозмовників, їхнього дискурсу, чіткості чи обтічності їхніх слів, врешті їхньої схильності до оптимістичного (#перемога) чи песимістичного (#зрада) сприйняття, окремі розділи видадуться читачеві цікавішими, інші – менш цікавими.

Так, деякі інтерв’ю мене відверто розчарували. Наприклад, глибоко шанований мною третій Президент України Віктор Ющенко. Часом складалося враження, що  повторює заїжджені фрази або просто оперує старими даними. А із загального тону розмови прозирала образа на сучасників. Схожа тональність, яку я би охарактеризувала як “ми хотіли, нам не дали” прозирає і в розмовах із мером Глухова Мішелем Терещенком і екс-керівницею Мистецького Арсеналу Наталею Заболотною. Навряд чи в книжці, яка спрямована передусім на перспективи, слід концентруватися на невдалих проектах. Успішні люди, коли їм щось не вдається, не жаліються на зовнішні обставини, а заходять до справи з іншого боку.

Підсумовуючи, скажу, що хоч назва цієї книжки й починається з “як” і, відповідно, попадає в розділ “how to”, ви не знайдете тут простих відповідей. Вочевидь, тому, що держава і суспільство – це не просто. Натомість вона окреслює території і напрямки, в яких варто рухатися, аби досягти свого – зробити Україну успішною.