ПРО ҐЕНДЕР ІЗ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ ТА СОЦІОЛОГІЧНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ

Анна Ратушна

Збірник наукових статей на межі літературознавства, соціології та політології «Інша оптика: ґендерні виклики сучасності», виданий «Смолоскипом» у співпраці з Фондом Гайнріха Бьолля, став приводом для проведення в книгарні «Є» розмови з двома його упорядницями – Вірою Агеєвою і Тамарою Марценюк. Модерував цю зустріч, схожу і на публічне інтерв’ю, і на дискусію, директор «Смолоскипа» Ростислав Семків.

-Українське суспільство сьогодні цікавиться і національною, і ґендерною проблематикою. А ґендерна проблематика перебуває в рамках протистояння імперському, тоталітарному дискурсу, – розпочав розмову Ростислав Семків. І звернувся до Віри Агеєвої:

-Ви нерідко повторюєте, що в 1990-х роках феміністична критика відбулася як єдиний альтернативний підхід до розмови про літературу. Потім інтерес до неї наче пішов на спад. А що діється зараз – ренесанс? Чи є нове зацікавлення феміністичною критикою як способом прочитання?

-У дев’яності роки це була академічна ініціатива, – відповіла професорка Києво-Могилянської академії. – Була спроба прочитати українську літературу по-іншому, ніж дотепер. Але феміністична критика відбулася не лише тому, що ми дуже цього хотіли (хоч ми дуже цього хотіли), не тільки тому, що над цим працювала блискуча Соломія Павличко. А ще й тому, що виявилось: український модернізм просто неможливо прочитати без фемінізму. Наприклад, як прочитати Лесю Українку без фемінізму, починаючи бодай з «Камінного господаря»? Взагалі, те, що Леся Українка і Ольга Кобилянська стали культурними героїнями останніх двадцяти років, сталося насамперед через те, що їх прочитали як феміністок. Отже, наприкінці двадцятого століття єдиною школою, яка в нас справді відбулася, було феміністичне літературознавство (маскулінних студій у нас, на жаль, дуже мало й посьогодні). Сьогодні вже так не є, з’явилися цікаві постколоніальні дослідження, екокритика. Але інтерес до фемінізму зберігся. Найкраще це видно з того, що яку ґендерну подію не оголоси – негайно з’являються погрози. Причому, на мій подив, деякі наші праві зараз вважають себе справою честі боротися з фемінізмом. У фемінізмі бачать загрозу Україні. Фішка ж у тому, що якщо ми будуємо демократичну державу, ґендерна демократія – її неодмінна складова, всі, хто дбає про державу, мусили б радіти, що є фемінізм. Чому ще зараз є інтерес до фемінізму? По-перше, становище жінки і відносини між статями в нас за останню чверть століття суттєво змінилися. Я нещодавно бачила архівні кадри до річниці ГКЧП і, дивлячись на тодішню телеведучу, на її вигляд і манеру триматися, відчула, якою мірою змінилася саморепрзенетація жінки і чоловіка в суспільстві. Змінилась і модель фемінності, й модель маскулінності. Жінки з’явилися на посадах, де ще недавно їх не було. Зокрема, ми бачимо жінок на війні, в одностроях. Війна – один з чинників, які сприяють інтересу до ґендеру. А ще, звісно, це процеси, які розвиваються в усьому світі, тож і нам їх не уникнути. Навіть наші політики на елементарному рівні «безпеки життєдіяльності» розуміють, що без закону про ґендерну рівність не обійтись – навіть кредитів не дадуть. Є й літературний чинник – жінки нині дуже багато пишуть.

Тезу про зміну становища жінки, про її посилення її присутності в тих сферах, де раніше жінок було вкрай мало, звичайно, прокоментувала соціологиня Тамара Марценюк

-Я оптимістка. Я бачу, що є певні успіхи. Скажімо, успіх проєкту «Невидимий батальйон» про жінок і їхні права в армії я б пов’язала з так званим низовим активізмом. Роль держави, яка змінює законодавство, теж важлива, але завжди має бути запит. Так, у наших партіях поки що немає моди на добровільні ґендерні квоти. У нас є стереотипи про Скандинавію: мовляв, там жінки отримали велике представлення у владі саме завдяки законодавчим квотам. Але насправді це добровільні квоти, так звані тимчасові заходи позитивної дискримінації, або позитивної дії. В деяких партіях їх відмінили, коли ситуація змінилася. У нас, здається, жодна партія таких квот не оголосила. Маємо певні законодавчі квоти, але без механізмів і без санкцій. В Україні жінки також використовуються як резервна армія праці. Наприклад, я працюю в приймальній комісії, і деякі абітурієнти-чоловіки мені зізнаються, що йдуть у магістратуру чи аспірантуру, щоб не потрапити до армії. І якщо чоловіки туди не йдуть, вигідно використати жінок. Те саме було в Другій світовій війні. Але тоді, як знаємо, після закінчення війни до її учасниць ставилися суперечливо, а героїзовані були буквально одиниці жінок. Повертаючись до Скандинавії, скажу, що цікавість скандинавського досвіду в тому, що там не лише залучають жінок до престижних сфер, а й прагнуть загального перерозподілу діяльності – скажімо, активізують татівство. Але, як показують соціологічні опитування, в нашому суспільстві далеко не всі (і чоловіки, й жінки) готові до егалітарного розподілу суспільних ролей.

Наступне питання про те, чи правда, що нині в українській літературі більше жінок-авторок, ніж будь-коли, адресувалося Вірі Агеєвій.

-Колись в одному інтерв’ю Соломія Павличко, яку вже дістали запитаннями «що таке фемінізм?», відповіла: все дуже просто – в житті є цікаві, а є нецікаві заняття, так от, фемінізм – це вимога справедливо розподілити цікаві й нецікаві заняття між обома статями. Щось у цьому є. Ненаукове, але непогане визначення. Легко пояснити, чому жінки мало писали в радянську добу. Ірина Вільде була активісткою Союзу Українок, співпрацювала з Міленою Рудницькою, вона ще 1937 року закінчила свій роман «Сестри Річинські» про долю п’ятьох жінок, про те, як руйнується патріархальний світ, як жінки входять у широкий світ. До видання справа дійшла аж у 1964 році. Оскільки роман був дивним і погано влазив у соцреалізм (книжка про п’ятьох попівен!), редактором призначили Павла Загребельного. І Загребельний навіть в останньому виданні, яке вийшло, здається, 2000 року, не посоромився опублікувати свою ще тодішню рецензію на роман Вільде. Рецензія була приблизно така: посадити п’ятьох попівен на дивані, нудних, безініціативних, неосвічених – і написати про них роман, як вона з цим упоралась? Павло Загребельний своїм зверхнім, менторським тоном добре показав те, про що говорили класики феміністичної теорії: сцена про війну вважалася важливою сценою, вона потрібна, а сцена про жінок у вітальні – другорядна в будь-якому порядному романі. Це працювало в СРСР. Літературу соцреалізму не цікавив приватний досвід. А писати романи про звитяги в цехах металургійних комбінатів – воно й чоловікам не було цікаво, але ті себе змушували, а жінки якось уникали. Тепер жінки почали більше писати –бо є відчуття, що цей приватний досвід перестав бути вторинним.

-Тобто ґендерні стереотипи, пов’язані з тематикою творів, зруйновано?

-Абсолютно зруйновано. Наприклад, радянська дитяча література, яку ми читали в дитинстві, навіть несогірша класика, дуже застаріла, бо сучасні і дівчата, і хлопчики з подивом сприймають той узвичаєний поділ ґендерних ролей, які там були – «хлопчик з молотком» і «дівчинка з ополоником». Це вже не працює. Є, правда, інші небезпеки – Світлана Оксамитна засвідчила в нашому збірнику «Інша оптика» неприємну тенденцію. На запитання, що важливіше для жінки: робити власну кар’єру чи підтримувати кар’єру чоловіка, в дев’яності роки, коли це запитання вперше було поставлено, абсолютно переважала відповідь, що жінці треба робити власну кар’єру. А в останні кілька років тенденція змінилася – все більше жінок кажуть, що важливіше підтримувати кар’єру чоловіка. На це є економічні причини, адже на ринку праці жінці «пробитися» складніше. Але, як на мене, тут впливає й реклама, вся імаґологія, яку ми бачимо на вулиці, всі красуні, що їхня єдина функція – носити хутра і діаманти. Усе це так чи інакше зваблює… Загалом, традиційний розподіл ґендерних ролей уже відійшов в історію. Жінки-авторки сьогодні активно завойовують місце в літературі, понад те, жінки дуже добре пишуть про війну.

-Іще давні соціологічні дослідження показували, що жінки в деяких питаннях навіть більш традиційні за чоловіків, більш патріархальні, релігійні, – продовжила тему Тамара Марценюк. – Це насамперед пов’язано з вихованням, із ЗМІ, які подають дуже чіткі ролі, передусім архетипи «Берегиня» і «Барбі». Ще одна проблема, яка є радянським спадком, – жінки не завжди здатні перерозподіляти обов’язки з іншими членами родини, а намагаються самі все тягнути… Є ще момент в опитуваннях. У нас є давня традиція запитувати стереотипами про стереотипи. Це, як на мене, помилкова логіка. Респондентам і респонденткам складно критично ставитися до запитань, сформованих стереотипно, на зразок «чи згодні ви, що головне покликання жінки – дбати про родину і чоловіка?». У нашому дослідженні про ветеранів і ветеранок «Невидимий батальйон 2.0» ми поставили ширші запитання, що думає суспільство про те, яка має бути модель армії. І, не повірите, 62% вважають, що жінки повинні мати можливість на рівні з чоловіками служити в Збройних силах, на добровільній основі (це мають бути контрактні Збройні сили). Цю так звану «американську модель» підтримує більшість, і досить малий процент був за те, щоб жінок не допускали до служби. А тепер про літературу. Я люблю сучасну українську літературу. Використовую навіть у моїх соціологічних курсах у Києво-Могилянській академії – ми в курсі маскулінності мали минулого тижня пару, де обговорювали образи чоловіків у сучасній літературі, й мене радує, що чоловіки наважуються писати емоційніші тексти, як-от «Ловець Океану» Володимира Єрмоленка. Або досить сміливий текст Гаськи Шиян, написаний у стилі, який традиційно вважається більш чоловічим. Вона пише відверто про сексуальний досвід, критично ставиться до суспільних тенденції. Кількість авторок зростає, те саме можна сказати про кінематограф. На «Книжковому Арсеналі» презентувалася книжка «Чому в українському мистецтві є великі художниці», де засвідчується якість і розмаїтість українських художниць. Це – виклик дуже вузьким розумінням рольових сценаріїв.

-Важливо не лише те, що жінки багато пишуть, – зазначила Віра Агеєва, – важливо те, що чоловіки стали писати інакше. Чимало сьогоднішніх досліджень фіксують шалену втрату популярності творів Ернеста Гемінґвея. Він був абсолютною іконою, «найбільш маскулінним письменником» – а тепер втрачає популярність. Оця «мускуляста маскулінність», репрезентація чоловічої сили коштом жінки стає нецікавою. Чоловіки-автори вже не пишуть так, як писав Гемінґвей. І навпаки: Вірджинія Вулф тепер потрапляє, здається, в п’ятірку всіх мислимих опитувань. У нас із Лесею Українкою щось схоже, до речі, вона витіснила дуже багатьох. Взагалі, говорячи про маскулінність, пам’ятаймо, що чоловіки ж теж поводилися по-різному. У XVIII столітті чоловіки ходили на довгих підборах, у добу романтизму «справжній» чоловік умів рясними слізьми плакати й кричати, потім у ХІХ столітті й підбори, й перуки, і пудра вийшли з моди, і плач став не вельми чоловічою рисою – воно все змінюється. Войовнича маскулінність, сформульована світовими війнами, вже не працює. Не працює й риторика, якою представляли, скажімо, героя Другої світової війни.

Говорячи про класичних письменників, що акцентували ґендерну тематику, Віра Агеєва, звичайно, передовсім розповідала про Лесю Українку.

-Для Лесі Українки стосунки між статями – маркер демократизації суспільства, і в цьому сенсі в «Боярині» демократична Україна протиставлена недемократичній Московії. Я маю честь бути причетною до нещодавнього видання нецензурованого листування Лесі Українки, і там вона чимало пише про ці питання. Побувавши в Болгарії, вона каже про Україну в тому сенсі, що у нас, звісно, біда та горе, але в нас хоч до жінки ставляться як до людини, а не як до мавпи. Тобто засвідчує більшу пригніченість жінки в Болгарії, ніж у Російській Імперії. Одне з пояснень, чому так, це те, що в Росії жінки залучені до революційної діяльності. У цьому щось є, бо причетність до революційної боротьби – це причетність до публічного простору, до політики. Це змінювало становище жінки. Не випадково в творах Лесі Українки часто з’являється звертання «товаришко». Взагалі, в поколінні Лесі Українки, Людмили Старицької, я їх називаю це «поколінням громадівських дітей» – українська аристократія виховала доньок так само, як і синів, від старосвітської моделі вони вже відмовились.

-Скоро з’явиться серіал «Плеяда», побачимо, як там розставлено наголоси, – зазначив Ростислав Семків. – Хочу запитати Тамару Марценюк про ґендерний освітній онлайн-курс в інтернеті та про курс «Маскулінність. Чоловічі студії», які ти читаєш у Могилянці – бачив, що це слухають не лише жінки, а й чоловіки. Яким є ґендерно марковане ставлення до самого курсу в студентів?

-Справді, коли онлайн-курси ще були не настільки популярні, як зараз, у 2015 році, фонд «Відродження», з яким я співпрацюю, спонукали на популярній україномовній платформі «Прометеус» записати популярний курс про ґендер. Назвали «Жінки, чоловіки: ґендер для всіх». Для «Прометеуса» це був перший курс так званої громадянської освіти, тобто не практично орієнтований курс. На курс записалося дуже багато людей, був дуже активний форум. Звісно, чоловіків там меншість, десь 20%, але вони є. Курс «Маскулінність» також популярний і серед жінок, і серед чоловіків. Зараз є загальна тенденція фемінізації студентства. Президент Києво-Могилянської академії сказав, що серед студентів академії жінки становлять 70%. Це може свідчити, що коли з якоїсь сфери масово йдуть чоловіки, то це не дуже престижна і грошовита сфера, тобто для успіху стає менш обов’язковою вища освіта в її нинішній формі. Але це показує й що жінки активніше йдуть у ті сфери, де їх було менше – наприклад, право, ай-ті.

-Для рівноваги скажу, що цього року на магістерській програмі з філології як ніколи багато хлопців. Їх там четверо з 14, це гігантський відсоток. На 3 курсі бакалаврату теж підозріло багато хлопців. Стереотипи потроху руйнуються, – так сформулював Ростислав Семків оптимістичний фінал розмови.