ПОЧАЛОСЯ ПЕРЕДЗАМОВЛЕННЯ НА КНИЖКУ ДМИТРА СКОЧКА “ДО СЛОВА”
Оголошуємо передзамовлення нової книжки!
“До Слова” Дмитра Скочка – це проза, що в легкій формі познайомить вас із митцями українського відродження, яким (не) пощастило оселитись у знаменитому будинку “Слово” в Харкові у часи розквіту та знищення української культури.
Майк Йогансен, Михайль Семенко, Лесь Курбас і Валентина Чистякова, Микола Куліш, Григорій Епік, Леонід Чернов-Малошийченко, Сергій Пилипенко постають на сторінках книги персонажами, які в різний спосіб вриваються в наш час. Колишні мешканці “Слова” докорінно змінюють життя персонажів, котрі опинилися в тих квартирах сьогодні…
Передзамовлення за акційною ціною триває до 16 липня.
Подробиці – на нашому сайті: https://smoloskyp.com.ua/
КВ. 12
Під ранок у двері шафи постукали зсередини. Саме у двері шафи і саме зсередини. Я це чітко почув, бо всю ніч, знервований, пролежав без сну. Сірий світанок заповзав до кімнати, грався світлотінню, рухав силуети. Стукіт повторився, і я натягнув ковдру по самі очі, наче дитина, яка почула шурхіт під ліжком. Тільки от батьків із сусідньої кімнати не покличеш — у цій квартирі я живу сам. Одразу в пам’яті спливли історії про цей будинок, — номер дев’ять по вулиці Культури, — та про трагічні долі його мешканців. У той момент стало дуже просто увірувати в містику, в неприкаяні душі, які досі не знайшли спокою. Але за вікном швидко розвиднювалося. Світло стирало бентежні думки про привидів.
Третій стукіт я зустрів перед шафою, з ножем у руці.
— Хто там? — запитав, прислухаючись до звуків зсередини.
Яка дурня. Розмовляти з шафою у порожній кімнаті.
«Клініка», — подумав я.
З шафи відповіли:
— Майк. Майк Йогансен.
Не це, щоправда, хотілося почути, хоча сам не знаю, яка відповідь у тому випадку була б доречною. Я тремтів, стоячи босоніж на паркеті, перепрошую, в самих трусах.
Тремтів не від холоду.
— Як ви туди потрапили?
— Випустіть, я все поясню. Вам нічого боятися.
Нічого боятися, сказав він. А що ще може сказати людина, зачинена в шафі з масивного дерева? Проте я розумів, що відчинити шафу все одно доведеться, бо її в’язень очевидно не хотів зникати звідки з’явився.
— Попереджаю, у мене ніж, — сказав я, тримаючи в правій руці холодну зброю, а лівою відчиняючи дверцята. Скрипнули старі петлі, і на підлогу випав чоловік у запилюженому костюмі-трійці. Я відстрибнув від нього наче магніт, до якого підвели інший із таким самим зарядом.
Прибулець, із вигляду трохи за тридцять, пом’ятий, та вочевидь не скорений, миттю підхопився. Дбайливо пригладив розпатлане чорне волосся, поплескав себе по піджаку, здійнявши навколо куряву, вийняв із кишені сигарету. Він був значно вищий за мене. Хоча це не показник феноменального зросту, швидше, показник мого метра шістдесят вісім. Я дивився на нього знизу вгору, а він заходився роздивлятися кімнату. Чим далі, то більший подив відбивався на лиці, тим дужче округлювалися
темні очі.
— Це ж треба, — повторював він, обходячи квартиру з виглядом провінційного туриста в музеї сучасного мистецтва.
— Вибачте, — я плівся за ним із ножем. — Послухайте…
Запитання вистрибували наввипередки, не даючи мені зв’язно вимовити жодного. Я тільки й повторював «вибачте» та «послухайте», а чоловік, наче так і треба, тинявся квартирою (моєю!), безцеремонно зазираючи в усі шпарини.
Зупинившись біля шафи, з якої й випав, він рвучко повернувся і простягнув мені міцну руку.
— Майк. Письменник.