Петро ВОЗНЮК. «ЗОЛОТА ОСІНЬ» ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ
Причому, ідейний багаж владної команди далеко не обмежується періодом після 1991 року, але й включає «творчо опрацьований» спадок основних державно-політичних утворень республіканського штибу на наших теренах, які існували упродовж ХХ століття. Невипадково деякі дослідники називають сучасну «інкарнацію» української державності не інакше як «Третьою республікою» – продовжувачем традицій Української Народної Республіки (УНР) та співзасновниці ООН, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Апелюючи саме до цієї лінії політичної спадковості (а зовсім не до ностальгії частини громадян за «соціалістичною вітчизною» та «часами Щербицького», як дехто потім намагався нас переконати), президент Янукович у своєму виступі вперто іменував Україну «республікою». Втім, згадка про В. Щербицького у цьому контексті є напрочуд доречною. Адже його перебування при владі стало апогеєм Другої республіки – якщо послуговуватися наведеною вище періодизацією нашої новітньої історії. Такою само передапокаліптичною «золотою осінню» для республіки третьої може стати каденція теперішнього глави держави.
Певна річ, таке бачення перспектив хтось може затаврувати як занадто песимістичне, а хтось, навпаки, розцінити ледь не як комплімент лідерові останніх президентських перегонів. Однак, тут слід одразу зауважити, що прогноз автора стосується аж ніяк не долі української державності загалом і навіть не життєвого шляху й особистих характеристик В. Януковича. Песимізм навіює виключно ймовірне майбутнє Третьої республіки як такої, оскільки вона ризикує виявитися заручником віджилих політичних схем та неактуальних пріоритетів розвитку.
Зокрема, Третя республіка вустами найвищого посадовця чітко означила свою соціальну базу – т. зв. «середній клас». Очевидно, саме він розглядається як основний постачальник схвальної «громадської думки» для офіційного курсу, що надзвичайно важливо у наш час демократичної мімікрії. Однак, справа навіть не в тому, що цей прошарок нині є майже таким само науково невловимим, як і декларативний гегемон Другої республіки – «робітничий клас» (причому, особливо беззмістовним це словосполучення стало якраз у її пізню, «щербицьку», добу). Річ у тім, що саме представники формальної «середини» суспільної піраміди як ніхто сьогодні сприяють утвердженню цінностей матеріалістичного суспільства – того самого, що наразі невпинно рухається до свого занепаду під тиском катастрофічних соціальних та екологічних суперечностей. Не Рокфеллери з Абрамовичами, яких переважна більшість громадян і в очі не бачила, а саме наші сусіди-«селфмейдери» (найчастіше дрібні підприємці та високооплачувані професіонали) найуспішніше ретранслюють усі типові стандарти й стереотипи споживацького способу життя. Саме ця досить умовна та різнорідна і, разом з тим, така відчутна й усюдисуща соціальна група сприяє максимальному витісненню із масової свідомості цілком здорових міркувань про те, що «всім усього» не вистачить (ба більше: далеко не кожному належить самореалізовуватися шляхом споживання якнайбільшого обсягу матеріальних благ і ресурсів).
Симптоматично, що насправді грубо матеріалістичним і споживацьким – хоч і в дещо інакших формах – ставленням до світу відзначалася й радянська система. Оскільки панівний у СРСР марксизм підпорядковувався критерієві користі й ефективності тією ж мірою, що й ринковий лібералізм, обидва ці удавані «антагоністи» насправді були тотожні в своєму утилітаризмі. До речі, совєцька пропаганда зовсім не випадково і не знущально (у будь-якому знущанні є не більше ніж частка знущання, як і в жарті – не більше ніж частка власне жарту) апелювала до майже тих самих цінностей, що й західна – лишень протиставляючи «буржуазній демократії» демократію «справжню»: «народну», «соціалістичну», «робітничу» тощо. Чи не тому багатьом апологетам комуністичного режиму після його повалення вдалося цілком безболісно перекваліфікуватися на «пророків» вільного ринку?
На жаль, усю згубну сутність матеріалістичного світоставлення ми здатні осягнути лише там, де воно безпосередньо вторгається на територію чуттєвого. В державній же політиці матеріалізм (і матеріалістичний цинізм) досі вважається нормою. Тому не дивно, що архітектори Третьої республіки за своїми ціннісними орієнтаціями виступають гідними епігонами марксистської матеріалістичної утопії у варіанті Другої республіки.
До того ж, позбувшись усього кращого, що існувало в УРСР (насамперед, соціальної захищеності громадян), Третя республіка зберегла таку характерну особливість, як всевладдя й майже цілковита безкарність державної бюрократії. В офіціозній риториці нинішніх керманичів це допоки маскується такими привабливими для більшості українців закликами до «зміцнення владної вертикалі». Проте, не слід забувати, що саме суперечність між загальним прагненням уникнути будь-якої відповідальності й суворою необхідністю її максимізації, концентрації та персоніфікації дійсно є головною колізією нашого постмодерного часу. Зрештою, без вирішення цього об’єктивного протиріччя неможливе розв’язання інших задекларованих у програмі завдань. І саме від здатності подолати її на рівні не красивої риторики, а практичної політики також багато в чому залежатимуть перспективи Третьої республіки.
Ну і нарешті, прямо якась кармічна приреченість відчувається у деяких зовнішньополітичних кроках «осінньої» влади Третьої республіки. Не вдаючись до їхнього аналізу, можна вказати лише на те, що є найбільш показовим у річищі цього допису, – малозрозумілу на перший погляд актуалізацію питання приєднання до України території Придністров’я. Ця тема, нагадаю, нібито обговорювалася на найвищому рівні під час переговорів із Москвою, а потім мусувалася на шпальтах провладної щоденки «Сегодня». Все це взагалі не вартувало б уваги, якби не той факт, що цей анклав до 1940 р. входив до складу Другої республіки на правах національної молдавської автономії…
Отже, по завершенні президентських виборів 2010 року Третя українська (?) республіка, як органічна частина панівної нині матеріалістичної цивілізації, входить у добу своєї «золотої осені». Ми вже залишили позаду затяжну «весну» із численними кучмівськими «приморозками» і помаранчеве «літо», коли спека політичних пристрастей вибухала грозами скандалів. Наскільки тривалою буде ця золотава пора і, найголовніше, що чекає нас за точкою зимового сонцестояння – питання дискусійне. У будь-якому разі найближче, до чого нам слід готуватися, – це холодні нордичні буревії, що мають покласти крижану межу заколисаності суспільства.