Петро Вознюк. ПОЛІТИКА УПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ
Так, монополізація системи влади, втілена в освяченій високим іменем «Конституційного»» Суду зміні правил формування урядової коаліції та відтермінуванні місцевих виборів, створює вкрай небезпечні прецеденти. Найприкріше, що ці політичні «міни уповільненої дії» закладено не тільки під чинного главу держави та свіжоспечену парламентську більшість, а насамперед під українську державність загалом. Тож опозиційним нині політичним силам насправді нема чого зловтішатися – адже вже завтра на місці монструозної олігархії можуть опинитися вони самі. До того ж, якщо бути відвертими, початок «політико-правовій» вакханалії було покладено ще за часів «помаранчевої» влади, а нинішні керманичі просто доводять розпочате їхніми попередниками до свого логічного завершення – тобто до цілковитого абсурду. І особисто я не здивуюся, якщо після 30 травня (дата, коли мали би відбутися безпідставно перенесені місцеві вибори) десь у Трипіллі або Гуляйполі станеться постмодерний рімейк старої доброї отаманщини під гаслами невизнання «незаконної влади». Й, до речі, можливі ініціатори заколотів будуть абсолютно праві! Наших недолугих можновладців, які звикли буквально на кожному кроці плодити правові та управлінські колізії рівня державної зради, наразі рятує лише те, що, як співається в одній пісні, «настоящих буйных мало, вот и нету вожаков». А якщо такі таки з’являться? Тим паче, що для остаточної дестабілізації ситуації в одній окремо взятій країні багато людей і не треба.
На витівки нашого владного бомонду звикли дивитися крізь пальці навіть західні ревнителі демократії. Сьогодні це, зрештою, цілком виправдано вже хоча б тому, що у 2012-му у нас потрібно якось провести європейський футбольний форум. Але не спішіть звинувачувати свято футболу у сліпоті євробюрократів – якби не воно, то градус цинічного «пофігізму» щодо українських реалій був би, напевне, навіть вищим. Західний світ і так уже дав фактичну згоду на існування в Україні двопартійної «гойдалки» за зразком переважно англосаксонських країн, не розуміючи (а, може, й чудово розуміючи), що в наших умовах це означатиме лише п’яне хитання біля краю прірви.
Запобігаючи західної ласки, досі обділений нею Янукович погодився навіть здати останню символічну ознаку наших минулих геополітичних амбіцій – центнер збагаченого урану, що зберігався в українських лабораторіях. Звісно, ніхто не каже про необхідність відновлення ядерного статусу в оглядній перспективі – та й сама по собі сотня кілограмів названої речовини не дає такої можливості. Понад те: ядерний статус є досить архаїчним елементом системи національної безпеки, що зазнає стрімкої девальвації мірою вдосконалення сучасніших засобів сили – психоінформаційної зброї, генетичних технологій тощо. Проте хіба цією логікою послуговувався наш найвищий посадовець під час вашингтонських перемовин із Бараком Обамою й іншими американськими очільниками? Принаймні, офіційно чи не головним мотивом такого рішення декларувалося убезпечення українського урану від потрапляння до рук міжнародних терористів. Отже, наша влада, по суті, розписалася у власній неспроможності забезпечити недоторканність стратегічних матеріалів на формально підконтрольній їй державній території!
Радує у цій ситуації лише одне: своєю непродуманою політикою нова влада, як і попередня, невідворотно наближається до тієї «точки неповернення», за якою нас чекатиме або повний колапс і розвал державного організму, або його швидке переформатування. Tertium non datur – третього не дано, як казали римляни. Тим же, кому ці міркування здаватимуться надто вже песимістичними, можна порадити дізнатися, як огидна гусінь перетворюється на прекрасного метелика. Трансформація постколоніального (і неогеноцидного!) українського соціального субстрату на державу нашої мрії може видатися такою само раптовою й несподіваною.