Петро ВОЗНЮК. НЕБЕЗПЕЧНА МІФОЛОГІЯ

Перебіг останніх президентських виборів засвідчив принципову не­змін­ність маніпулятивних міфологем новітньої української історії. Попри всю різноманітність в оцінках результатів перегонів, у післявиборній аналітиці неважко було виокремити той традиційний набір стереотипних штампів, який визначає пропагандистське обличчя нашої політики протягом останніх майже двох десятиліть. Водночас зрозуміло, що всі ці недолугі банальності потребують якнайоперативнішого розвінчання, котре аж ніяк не може бути завданням одного невеликого публіцистичного допису. Тут варто лише вказати найбільш використовувані для «промивання мізків» тези.

Першою з них є заяложене ще з часів «зміни караулу» на Банковій у 1994 році твердження про нібито ледь не зразково «цивілізований» характер передачі влади і взагалі циркуляції еліт в Україні. Мовляв, подивіться – у сусідів танки по будівлях парламентів стріляють, суперників по виборах до в’язниць запроторюють, ну, на крайній випадок, меблі попередника з вікон резиденції викидають, а у нас все майже гламурно. Якщо й революція, то неодмінно «елегантна». При цьому майже повсякчас замовчується – свідомо чи ні – той очевидний факт, що важливішою за конкретні форми та методи політики завжди є її зміст і мета. Звісно, ще ніхто по-справжньому не спростував улюблений постулат гуманістів про те, що найблагородніша мета не варта жодного людського життя (а бодай і дитячої сльози). Однак, навіть найлакованіша зовні політика так само може бути спрямованою проти людей і, таким чином, бути нецивілізованою й антигуманною за своєю суттю. Позірна «миролюбність» часто веде як мінімум до невирішених проблем, а як максимум – до злочинних змов еліт, наслідком чого так само є загублені людські життя й долі. Брутальність у ставленні до опонен­тів і прагнення підняти країну з колін – якості цілком поєднувані, як і дипломатичність та зрада чи запроданство. Іншими словами, принциповим моментом насправді є не так «фасадні» взаємини між політичними суб’єктами, як чистота їхніх реальних стратегічних намірів.

З попереднім демагогічним уявленням найтіснішим чином пов’язаний міф про споконвічну «європейськість» України й українців (або принаймні вищу в порівнянні майже з усіма сусідами), якому також відводиться належне місце у відповідного штибу ЗМІ. Це взагалі є однією з найбільш небезпечних ілюзій сучасного українського суспільно-політичного дискурсу. Адже якщо «Європа» – це, насамперед, правова дисципліна, соціальна солідарність і, якщо можна так сказати, «державницький інстинкт», то все далеко не так однозначно, як може здаватися дилетантам від історії та політології. Водночас ті, хто не схильний оцінювати наше минуле й сьогодення по відверто лубочних виданнях і телепередачах, мають усвідомлювати, що ми зараз перебуваємо у кращому разі на самому лише початку свого європейського шляху. Західні стандарти життя для нас – це зовсім не те, що можна знайти десь у нетрях нашої минувшини і, ретельно обтерши від столітнього пилу, пред’явити приємно враженій «європейській спільноті». Наближення до масового за­своєння цих благ і надбань потребує щоденної праці від кожного й усіх разом – починаючи від найпростішої звички додержувати чистоти у громадських місцях. Та й із самою «демократією європей­ського зразка» не все однозначно: не забуваймо, принагідно, що Старий континент є колискою не лише ідей народо­владдя, але й усіх відомих в історії тоталітарних ідеологій. Відтак, чи не найголовніше для всіх нас нині – адекватно уявляти собі як місце теперішньої України в Європі, так і роль останньої у розвиткові людської цивілізації.

Нарешті, ще одне, на чому хотілося б зупинитися, – це вперте нав’язування сприйняття кожної чергової кампанії (а надто – президентської) як обов’язкового вибору між «більшим» та «меншим» злом. Причому, симптоматично, що така позиція вважається ознакою тверезого реалізму й узагалі «просунутості» – оскіль­ки «рупорні» агітбригади претендентів, певна річ, подають своїх патронів як абсолютне «добро» і «світло». Втім, насправді така «реалістична» спекуляція є не більш ніж пропагандистською наживкою для порівняно більш «розумного» виборця. На думку «політтехнологів», кожен, зрештою, мусить погодитися хоча б на «менше» зло, залишивши поза увагою той факт, що будь-яка бінарна опозиція вже сама по собі є маніпулятивною. Тим паче, що справжнє Зло завжди вміло грає у дві руки, рівноцінні за своєю ворожою для людини сутністю.

Тож будьмо пильними – і не тільки під час виборів. Не даваймо тримати себе за повних бовдурів за допомогою примі­тивних схем, ще й застосовуваних із найменшими матеріальними та інтелектуаль­ни­ми витратами з боку маніпуляторів.2