Петро Вознюк. Нація та її душа

Чергове пожвавлення розмов про “націю, що народилася на Майдані” – мірою наближення першого, 5-річного, ювілею помаранчевого повстання – спонукає пильніше придивитися до того етапу становлення української спільності, який розпочався під акомпанемент завзятого скандування “Нас багато, нас не подолати!”. Справді, чи стали ми тоді єдиним народом, здатним формувати певну світоглядну матрицю й поширювати її як у просторі (іншим спільнотам, зокрема вперто пестуваній “новоросійській” на нашому Південному Сході), так і в часі (наступним поколінням)?

Аби спробувати відповісти на це питання, потрібно ще раз наголосити, що головною передумовою національної єдності, самодостатності й самовідтворюваності є зовсім не формальна наявність держави. Не будемо забувати, що сам по собі інститут etat-nation становив домінантну потугу світової історії протягом не такого вже й тривалого часу. До цього упродовж значно довшого періоду головними політичними гравцями були стани, династії та конфесії зі своїми специфічними інтересами. Наприкінці ж ХІХ століття “держава-нація” починає поступатися місцем диктатові галузевих і корпоративних, а останнім часом – ще й підзабутих було конфесійних структур. Причому, як колись зазіхання молодих націй за інерцією часто маскувалися династичними або конфесійними мотивами, так нині галузеві і корпоративні претензії не менш часто виступають під маскою національно-державних. У цьому плані чи не найпромовистішою для нас ілюстрацією є перебіг останніх “газових воєн” із Москвою.

Зрештою, навряд чи в когось були іллюзії щодо автоматичної появи української національної спільноти одночасно зі здобуттям державної незалежності у далекому 1991-му. Інакше і не було б спекуляцій на тему націєтворчої місії Майдану тринадцять років по тому. І не згадували б так часто відомий вислів першого італійського прем’єр-міністра Камілло Кавура, звернений до короля Віктора Еммануїла ІІ по утворенні на Апеннінах єдиної держави: “Італію ми маємо. Залишилося створити італійців”.

Отже, державність – важлива і зазвичай необхідна, проте аж ніяк не виняткова й часто навіть не головна запорука націєтворення. Давно доведено, що будь-яка спільність вищого порядку (зокрема, й спільність національна) має шанс сформуватися лише за умови існування стійкого духовного зв’язку всередині певного кола індивідів. Саме той зв’язок, що його на думку деяких дослідників можна кваліфікувати як “прагнення спільного майбутнього”, робить просту суму людських одиниць якщо й не чітко локалізованою у просторі, то, принаймні, виразно тяглою у часі. Тільки і винятково завдяки такому зв’язку механічна сукупність особистостей стає їхньою органічною цілісністю, яку не так легко буває роз’єднати за різноманітними додатковими ознаками (класово-майновою, релігійною, етнічною, мовною і навіть статевою).

Що ж містить у собі ота майже невловима, проте така життєдайна душа нації? Ключовим, стрижневим і засадничим її складником є картина світу – об’єктивно притаманна кожній національній спільності система уявлень про добро і зло, праведне й грішне, прекрасне та потворне і, відповідно, про критерії їхнього розпізнання та розрізнення. У межах скільки-небудь адекватної спільної картини світу схвалюється усе те, що забезпечує життєву спроможність спільноти, а все, що цю спроможність порушує, – засуджується.

Наприклад, зовсім не випадково в усіх розвинених культурних та національних традиціях тим чи тим чином підкреслюється значущість соціальної справедливості. Увагу до цієї проблеми не можна вважати прерогативою так званих “лівих” політичних сил, оскільки уявлення про рівність є не лише досоціалістичним, але й доідеологічним узагалі. Саме додержання певного балансу у розподілі економічних благ та ризиків між усіма представниками спільності має унеможливлювати її розпад через звичайне майнове розшарування. Причому йдеться зовсім не про примітивну “зрівняйлівку” казармового зразка. Найбільш неприйнятним для будь-якого суспільства явищем (і найбільш аморальним з погляду етики) є не сам факт заможності, а демонстративне хизування своїм достатком на тлі загальної кризи – як, утім, і навмисне виставляння напоказ своєї безпорадності на тлі загального добробуту. Як казав на іншому кінці Ойкумени великий мудрець Конфуцій, “соромно бути багатим у бідній країні і бідним – у багатій”.

Ще одна загроза, супроти якої здорова національна душа мусить мати належний імунітет, – це ризик поділу спільності вищого порядку за другорядними за великим рахунком критеріями етнічного походження й рідної мови. Адже бути українцем можна і спілкуючись російською або, приміром, караїмською, так само, як і бути французом можна було вийшовши з італо-корсиканської родини (Наполеон).

Здавалося б, для чого нам знову приділяти увагу цим давно відомим і цілком зрозумілим речам? Та хоча б з огляду на те, що нагадування про деякі аксіоми національного будівництва ніколи не буде зайвим у часи випробувань. Одним із таких для України безумовно стала нинішня президентська кампанія, котра – і зараз це вже цілком очевидно – впевнено перехопила у своїх попередниць сумнівну честь називатися “найбруднішою у нашій новітній історії”. Сьогодні ми знову є свідками відчайдушних спроб розшматувати ще навіть не народжену українську єдність за всіма можливими лініями поділу, а ще точніше – знищити у масовій свідомості саму її ідею. Залишитися самими собою, зберегти цілісність притаманної своїй спільноті картини світу тоді, коли нас наполегливіше ніж будь-коли прагнуть позбавити нашої сутності – найвище мистецтво, найбільша честь і найкраща нагорода. Майбутнього вартує лише та нація, котра нікому не дозволяє плювати собі в душу.