1. Домівка
  2. Статті
  3. Петро Вознюк. Метаморфози спротиву

Петро Вознюк. Метаморфози спротиву

Навіть  сама така назва статті, вміщена на сторінках святкового (до чергової річниці проголошення незалежності) “СУ”, напевне, викличе у декого закономірні запитання. Ну, здавалося б, який ще спротив? Маємо ж бо державу, прапор, гімн, грошову одиницю й футбольну федерацію. Певні проблеми є з гербом – але то так, на чийсь погляд дрібниці. То кому ж тоді і для чого чинити опір? «Будувати треба, а не протестувати» – скаже дехто і… буде неправий.

Адже  саме така «конструктивна» логіка призвела до того, що в державне утворення під назвою «Україна» було закладено зміст, котрий жодним чином не корелював із цим гордим іменням. Угодовство частини патріотів (надто – «національно-демократичного» штибу) по відношенню до відверто антиукраїнської влади не могло не спричинити зловісних наслідків. Саме зусиллями таких ось «конструктивників» утримувалися при владі потворні постсовєцькі режими Кравчука та Кучми. Маскована благородними намірами «не розгойдувати державного човна на догоду імперським реваншистам» слабкодухість (а то й банальна продажність) національних лідерів особливо далася взнаки тоді, коли за українську мову запроторювали до буцегарень студентів, а за українську пісню на смерть били Ігоря Білозора. Аби виправити допущені після 24 серпня 1991 року помилки, 2004-го знадобився Майдан. Та знахабнілі від попередньої безкарності україножери за прямою вказівкою з-за кордону встигли використати «помаранчеві» події для розколу суспільства, заклавши фундамент своєї потенційної сепаратистської резервації.

Однак, як кажуть розумні люди, Бог не посилає нам у цьому житті таких випробувань, які ми не в силах витримати. Відтак, не озираючись більше на результати попередніх спроб надання українській за назвою державі українського змісту по суті, всі ще живі духом її громадяни мають усвідомити нові реалії боротьби за утвердження державності. А полягають вони у тому, що в мережевому соціумі інформаційної доби суспільні трансформації стають справою не так мас, організовуваних видатними лідерами, як окремих індивідів та їхніх об’єднань. Такий виразний персонально-груповий акцент у соціально-політичній сфері з необхідністю визначає і новий формат громадського спротиву – тим паче в Україні, де останнім часом бракує адекватних революційних вождів-особистостей (про що автор уже неодноразово писав). Відповідальність за будь-які зміни, як це не банально звучить, лежить на кожному з нас. І хоча так, у кінцевому підсумку, було завжди, тільки тепер питання неприйняття кожним із нас окремо нав’язуваних нелюдських форм і умов буття й гуртування задля опору ним набуває дійсно подвійної ціни. Тож нам не залишається нічого іншого, крім як кожному на своєму місці змінювати довкільну дійсність, аби самим незмінно залишатися гідними високого звання громадян своєї держави.