Цього року новостворена українська держава відзначатиме 18-річчя. Як то кажуть, вік повноліття. Що принесли ці роки для нашої країни та чи стала Україна справді повноцінною державою?
До цього часу точаться розмови, чи є Україна Failed state, тобто державою, що не відбулася, «помилковою державою». Численні публікації на цю тему у вітчизняній та, особливо, іноземній пресі свідчать, що така постановка питання є, принаймні, актуальною.
Але, мабуть, у даному випадку недоречно розглядати проблему у такому ключі. Дійсно, численні проблеми державного будівництва не дозволяють говорити про повноцінність української держави. Де ж шукати корені та причини цього? Сама констатація факту Failed state не показує і крихти того стану, у який потрапила Україна та, найголовніше, не дає жодних напрямків для виходу з кризи.
Самовдоволені північноамериканські та європейські соціальні мислителі лише знизують плечима, твердячи про неуспішність та проблемність вітчизняного розвитку, замовчуючи, проте, ту обставину, що Україна протягом років так званої «незалежності» посіла «гідне» місце у системі світового неоколоніалізму.
Влада України ніколи не поводила себе як незалежний суб’єкт світової політики. Швидше, характер внутрішньої та зовнішньої української політики можна пояснити лише виходячи із тлумачення української національної держави як тимчасової окупаційної адміністрації – своєрідного оновленого «Райхскомісаріату “Україна”», створеного для експлуатації українських земель.
За роки незалежності у нас, фактично, не будувалися великі підприємства, заводи, об’єкти загальнонаціональної ваги. Про інфраструктуру годі й говорити. Фактично, все, що ми маємо (залізничні та автомагістралі, аеропорти, металургійні комбінати, каналізація) – усе дісталося у спадок від колишньої «імперії зла». За 20 років усе це добряче зносилося, але нікому й у голову не приходить впроваджувати масштабні проекти реконструкції. Максимум, на що можна розраховувати – це латання доріг та труб.
По вулицях їздять старезні трамваї та автобуси-ветерани, дух запустіння та забуття вітає над українською землею, і нічого дивного у цьому немає, адже вкладати гроші у колонії – марна їх трата. Колоніальному статусові відповідає й характер української економіки. Із провідної індустріально-аграрної держави ми досить швидкими темпами стаємо постачальниками сировини (до того ж, досить низького рівня переробки) на світовий ринок. Соняшник, чавун та металобрухт становлять основні галузі вітчизняного експорту, при тому, що усе більш менш високотехнологічне до нас завозиться. Пригадаймо, чи не так європейські колоніальні імперії минулих століть організовували «товарний обмін» з тубільцями?
Система вітчизняного сільського господарства спрямована лише на одне – фактичну експлуатацію за копійки селянства та одержання надприбутків зернотрейдерами (своєрідний вітчизняний аналог новочасних «Ост-» та «Вест-індських» торгових компаній). Одержуючи кредити на кабальних умовах та паливно-мастильні матеріали за неймовірними цінами, селяни змушені за безцінь віддавати свою сировину, що, знову ж таки, як правило, йде не в Україну, а за її межі.
Під стать колоніальному статусу і вітчизняне військо та спецслужби, котрі існують, здається, лише в якості запобіжного заходу проти внутрішніх соціальних виступів. Лише тоді вони можуть знадобитися, адже реальної військової ваги льотчики без літаків, підводники без човнів та танкісти без танків не мають. Здається, вітчизняне військо спеціально деморалізують, щоб воно розбіглося при першій же серйозній загрозі, що також цілком відповідає сутності колоніального режиму.
Як наслідок, вітчизняний уряд має лише одну функцію – функцію контролера та наглядача, не «нічного сторожа», але кулеметника на вишці, що має робити попереджувальні постріли, коли підвладні надумають щось змінити.
Уподібнюючись магараджам Британської Індії або вождям африканських племен, правителі та невеличка купка колоніальної «еліти» потопають у розкошах та безглуздому витрачанні коштів. Витрачаючи мільйони на дрібнички, відпочиваючи та лікуючись за кордоном, даючи власним дітям «добру колоніальну освіту» у вузах Європи та Америки, вони остаточно втрачають зв’язок із власною державою, перетворюючись на чужорідний елемент, на колоніальну адміністрацію своєрідного «райхскомісаріату», головне призначення якої – недопущення «бунтів» та стабільне постачання сировини.
Подібний процес – не новий. «Суверенні» республіки Латинської Америки вже давно його проходили, коли на місце колоніальної влади Іспанії, влади багнета та батога, прийшла інша влада – влада іноземного кредиту.
Очевидно, що неоколоніалізм міцно схопив Україну у свої обійми і так легко її не відпустить. Вихід із ситуації тільки один, і він універсальний для будь-якої антиколоніальної боротьби (приклад ранніх США тут є показовим) – лише нова, самоусвідомлена нація із потужною економічною базою (середній клас) та чіткими національними пріоритетами може побудувати державу, що буде не квазі-окупаційною адміністрацією, а реальним виразником суспільних інтересів. І копання у «ментальності» та стогони на тему Failed state тут геть ні до чого.