ОСТАП МИКИТЮК. «НАС НАСТОРОЖУЄ ЦЯ ТИША…»
Враження учасника Ірпінських семінарів, поета Остапа Микитюка, від волонтерської поїздки до прифронтових територій на сході України.
«…Але він застерігав нас: смерть зжирає все що мітить,
Над розтерзаними біженцями світить жовтий місяць.
Хай архангели сурмлять над прикордонними містами
Наша совість прокидається лише за блокпостами…»
©Жадан і Собаки – Ребе
Наші життя як дороги, нескінченні і з постійними маневрами і прямими, горбами, ямами, часом як грунтові сільські дороги, часом як німецькі автобани, часом наші життя схожі на авіарейси (зі стресами, очікуваннями і пересадками в терміналах) чи на розмірену в часі подорож залізною дорогою чи круїзним лайнером. Але за якимось вищим планом, або через збій в системі нашої матриці, всі ці вище перелічені способи пересування між народженням і смертю не діляться окремо, а дістаються кожному цілим списком, навіть з доповненнями, в прямому й переносному сенсі. В наш час, окрім всього переліченого, в моє і в життя сотень тисяч інших хлопців і дівчат, чоловіків і жінок, дітей і дорослих міцно й надовго вкарбується слово – блокпости.
Зовсім недавно мої подорожі стали дещо іншого характеру ніж раніше. На зміну звичайному пальцеві вверх і попутному вітру від міста до міста в пошуках сюжетів для подорожніх нотаток чи віршів прийшов перший волонтерський досвід на Сході. Змінилася мета, змінилася географія, змінилися люди навколо, змінилися врешті думки і слова.
За шість днів я проїхав залізними дорогами шість міст, подружився з жінкою з Данії завдяки якій зрозумів що один таємний проект все-таки варто починати втілювати, провів професійну екскурсію для друга-письменника з Чернівців в Харкові, відпочив на дивані Тичини, залишив автограф між Галиною Крук і Танею Малярчук, заходив у гості до Хвильового, але його не було вдома. Познайомився з десятками дітей з вогниками в очах і їхніми батьками та вихователями, познайомився з чудовими бібліотекарями і побачив свою рідну Україну з раніше невідомих мені ракурсів. Знайшов нових друзів.
Кременчук-Харків-Сєверодонецьк-Рубіжне-Лисичанськ-Київ. Цей відрізок доріг тільки початок чогось набагато більшого.
Сєверодонецьк. Все почалося звідси. Ми прямували машиною із залізничного вокзалу з Рубіжного в готель, щоб заселитися. Я вдивлявся в темряву за вікном автомобіля, в світлі фар намагаючись роздивитись щось, що могло б ідентифікувати цю землю як іншу, можливо навіть не мою. Вишукував поглядом якісь деталі, енергію, повороти і ямки на дорозі, фіксував ландшафт який ледь з’являвся перед очима в перших променях світанкового сонця. Дорогою до свого нового пристанища на ці кілька днів, ми минули мій перший пустий блок пост. І мені здалося, що ми пройшли якийсь умовний портал, в інший час, інший простір і розірвались невидимі нитки між «до» і «після».
Потім було розвіртуалення з командою проекту та іншими культурними волонтерами. Таким ж романтиками як я, котрі так само знайшли в собі внутрішню потребу приїхати сюди для такого ж переосмислення своєї історії, своєї країни, своїх поглядів і думок, щоб почути нових людей і навчитися їм допомагати, розкриваючи тим самим себе заново, з іншої сторони, з іншої глибини. Все це, насправді поступово відбувалося на протязі всіх днів перебування.З кожною розмовою з дитиною чи її мамою, з бібліотечними працівниками, з іншими учасниками проекту, з жителями міст в котрих ми побували, з кожним поглядом і запитанням, з кожною посмішкою і відповіддю, з кожним малюнком й історією, початком і кінцем цих зустрічей – в грудях щось перемикалося, ставало важче вимовляти слова, формулювати думки, врешті решт й мовчати стало нестерпно…
Кожного дня в кожному місті з іншими людьми відкривалися якісь відмінні від попереднього дня емоції. День у Рубіжному став для мене днем контрастів. За публічною дискусією в місцевій дитячій бібліотеці письменниця Світлана Талан, яка під час загострень на відвойованих територіях жила під обстрілами, згадувала місто, події і власні емоції періоду 2014-2015 року, які за реакцією з залу тісно переплітались із спогадами аудиторії. Я бачив біль на обличчях жінок, бачив як від вологи починали виблискувати їхні очі. Кожній з них було що розповісти. Про те як повітря, вулиці, будинки, люди, дороги – все прокидалося і засинало під звуки пострілів і вибухів, спалахів і затишшя. Про весь цей шум і вібрації у повітрі, як вони стихали і як наступала тиша, як вона не заспокоювала, а насторожувала і викликала страх. В ці моменти я відчув сором перед цими людьми, за себе і за десятки тисяч інших громадян. Тому що сидіти на зручних стільцях перед моніторами комп’ютерів, чи в пабах, спокійно ходити на роботу, в сауни, на дискотеки й концерти, чи вдавати із себе експертів у затишних студіях перед камерами і мікрофонами за сотні чи тисячі кілометрів від зони конфлікту, де лунають постріли і замерзає земля в бліндажах, там де люди бояться вийти зі своїх помешкань і підвалів, щоб не потрапити під кулі «визволителів», жодного разу не спробувавши зрозуміти, як це, не спробувавши завести діалог, зробити крок до порозуміння, крок допомоги – у нас немає права розпоряджатися цими територіями, у нас немає права ставити «стіни», у нас немає права навіть називати себе патріотами і українцями рвучи на грудях вишиті сорочки, в той час не змінюючи на краще нічого, навіть навколо себе, свого помешкання чи свого міста на Західній, Центральній, Південній чи Північній частині держави. В той час коли в маленьких містах Донеччини і Луганщини – українська мова це громадянська позиція, жага до життя і бажання бути людиною у своїй країні, а не засіб маніпуляції чи тема для штучних конфліктів між політичними силами, ЗМІ, письменниками чи ще кимось або спосіб зробити собі імідж чи заробити грошей на війні. Стало соромно за те що в нашій країні ще так багато людей судять інших за кольором шкіри чи сексуальною орієнтацією, за манерою одягу чи за віросповідання, за те, що підгодовують стереотипи замість того щоб їх розвіювати, за те що досі, за три роки війни на сході так і не зрозуміли, що не можна ділити країну на «я» і «вони», що ми єдине ціле. А ще я зрозумів, що ми всі страшенно однакові в бездіяльності, в станах доріг, в алкоголізмі населення, в дурості й ліні, в своїй особливості, в своїй бідності…
З іншого боку, я відчув спокій і умиротворення , коли того ж дня наша команда навідалася до місцевого Карітасу, де нас дуже тепло й щиро зустріли діти. Декотрі з них місцеві, декотрі внутрішньо переміщені, але всі вони без виключення наші. Надзвичайні емоції викликали їхні вогники у очах, активність, дружність і бажання. Ми читали з ними вірші Жака Жаб’є, дізнавались, ким вони хочуть стати, коли виростуть, говорили про мрії і бажання, про любов і подорожі, про Україну і закордони. Про них. І трошки про нас. До мене прийшло розуміння того, що ці дітки виростуть і ставатимуть тими, ким вони тепер собі забажали, що в цих дітей у такому юному віці вже є своє бачення світу, що ці діти виростуть і прийдуть на зміну нам, як колись на зміну старшому поколінню починали приходити ми. Наскільки зараз назріла потрібно ставати підтримкою для них, щоб колись вони стали підтримкою для нас. Розуміння, що вони заслуговують кращого життя, ніж ми, кращої держави, кращого майбутнього. Стало соромно, що таким світлим і чудовим дітям ми залишаємо руїну. Я зрозумів, що мені хочеться, щоб ці діти, не тільки в Сєвєродонецьку чи Слов’янську, Лисичанську чи Дружківці, Рубіжному чи Краматорську мали можливість рости в мирі (котрий деяким дається надзвичайно важко), мали доступ до книг чи фільмів, мали можливість побачити і подружитись з справжнім поетом чи музикантом, художником чи актором, знали ким хочеться бути в цьому світі, щоб отримали трошки більше уваги, не відчували страху, не чули пострілів, не втрачали батьків і друзів, не втрачали ідентичність, ставали розумнішими і кращими за нас. Всі діти мають на це право і потребу, незалежно від того де живуть, в селі на Закарпатті чи містечку на Кіровоградщині, у Львові чи Ніжині, Рівному чи Авдіївці, Калуші чи Харкові, в Ірпені чи Одесі.
Коли наступного ранку ми під’їздили до Лисичанська (до речі, до місцевої дитячої бібліотеки передав свої книжки й «Смолоскип»), над містом світило тепле, явно не лютневе сонце. Побачивши акуратні вулиці, дітей що йшли за руки з мамами, собак зі своїми господарями і автомобілі з українськими номерами, надзвичайно важко було повірити в те, що у ХХІ столітті, в час коли так стрімко розвиваються технології, наука, спрощується доступ до цього всього, навіть у такій державі, як наша, могло відбуватися таке звірство. Історії про те як гинули люди під час окупації і звільнення міста, не зі ЗМІ, а з вуст очевидців заганяли в ступор. На останній зустрічі в Лисичанській бібліотеці для дітей, на відміну від попередніх, мені особисто стало надзвичайно важко говорити. Не знаю, чому саме тоді й саме там, я вирішив трохи більше заглибитись у себе і спробувати знайти правильні пояснення. Та після сотні запитань від активних дітей з Луганська, Донецька та інших територій, які в той чи інший час були чи є окупованими, але які ідентифікували себе як українців, я почав оговтуватись. Такої сильної, нестримної, зацікавленої і «голодної» до знань, маленької чи то пак молодої України досі я не бачив ніде… Тоді ж у мене розвіявся останній роздутий стереотип, що на Сході всі розмовляють російською. Діти, котрі того дня, вкотре повернули мені і моїй друзям віру в наше майбутнє, розмовляли з нами українською, набагато кращою ніж на тій самій західній Україні, чи в україномовних середовищах Києва або Франківська. Я побачив у цій молоді тих хто відбудує культурну, багату, живу, надзвичайну Україну. Ту, за яку померли люди на Майдані під час Революції Гідності. Ту за яку злягли тисячі солдатів на східному фронті. Я побачив там надію.
В пам’яті залишилось дуже багато не сказаного тут. Багато діалогів, ситуацій, дитячої щирості, дорослої підтримки. В серці загорівся вогонь з іскри яку я носив у собі від народження.
Скоро я продовжу свою подорож далі. А ви – будьте УКРАЇНЦЯМИ.