ОЛЬГА ВОЛИНСЬКА “ЛЮБОВ ЗА ГРІШ” (УРИВОК)
Микола примчав у відділок близько третьої ранку. Хоча яке примчав?! Прителіпався. Лаявся, мов старий пес. Свою «субару» ще вчора лишив на СТО, тож довелося викликати таксі. Водій приїхав напідпитку. Микола зрозумів це, щойно побачив його викрутаси. Довелося викликати патруль і цілу годину витратити на протокольні формальності. Міг же відпустити водилу на всі чотири сторони, але знав, що тоді загризе себе до дірок.
Друге таксі довелося чекати ще хвилин сорок. Микола змерз до цуценячого писку, пів пачки цигарок викурив, відро лайки на недолугу службу вилив, доки врешті з-за рогу виповзли облізлі жовті «жигулі». Ледве сунулися, бідолашні. Таксі було з номером 666. Слідчий відчинив дверцята. Ще і слова не встиг мовити, як йому з переднього сидіння:
— Welcome to hell!
— Та що ж це сьогодні коїться! — загуркотів Микола, заповзаючи в тісний салон. — Так не йметься вам мене на той світ відправити?
Таксист лише стенув плечима: «Дивний клієнт. Усім жарт подобався».
Дорогою слідчий трохи заспокоївся, а водій усе торочив, що чортове число, усупереч усім забобонам, приносить удачу.
«Хай так, — думав Микола, — сьогодні вона мені знадобиться».
Відділок солодко дрімав, наче забув, що має відлякувати безсонним оком злочинців. Двері було зачинено, і Микола хвилин п’ять безупинно тиснув на дзвінок, доки добудився чергового.
— Задрімав, — пробурмотів той винувато у вуса.
Микола не відповів. Його насторожувала тиша, він рахував сходинки на третій поверх, а потім — секунди в темних коридорах. Нарешті підійшов до кабінету Штепи та взявся за ручку. Двері були замкнені.
Микола, важко відсапуючись, постукав.
— Ви там поснули, чи що? — спершу забарабанив пальцями, а потім загрюкав кулаком.
Укінці довгого коридору з’явилася чорна цятка, яка почала швидко рости та перетворилася на молодого сержанта-чергового.
— А вам кого? — гукнув той сердито, але щойно зрозумів, що перед ним старший за званням, його голос змінився.
— Вибачте, не впізнав…
— Новенький? — Микола звик, що його впізнають у всіх районних відділках.
Сержант ще більше зашарівся. Молоде обличчя було щедро засіяне веснянками.
— А тут нікого нема.
— Як це нема, а Штепа?
— Був, але пішов пів години тому.
— Трясця його матері! Він мені телефонував і сказав, що знайшлася… дівчинка, — свій голос Микола почув наче зі старої плівки.
Сержант розгубився:
— Яка дівчинка?
Слідчому здалося, що його праве око почало сіпатися. Усе, що відбувалося, нагадувало бездарний спектакль.
— Зачекайте, — згадав черговий, — приїжджали тут якісь, на джипах.
— Хто це був?
Молодий сержант аж почервонів від напруження.
— Не впевнений… Начальство якесь. Я тут щойно з’явився, ще всіх не знаю. Але Штепа перед ними трусився весь…
Миколі відібрало мову. Нагадав про себе головний біль: за лічені секунди він проклав глибоку траншею від скроні до скроні, не втихомирився, пішов у наступ і окопався десь унизу потилиці. Микола зрозумів, що його випередили. Він добре знав слухняного служаку слідчого, який підняв його з ліжка посеред ночі, і не сумнівався, що той сказав правду. Одна з викрадених дівчат знайшлася, але хтось повернув її назад.__
