Ольга Погинайко. Історія «Смолоскипа»: найцікавіше попереду
Понад 50 років тому, у лютому далекого 1967 засновник і багаторічний натхненник «Смолоскипа» Осип Зінкевич зафіксував у своєму щоденнику факт появи першої книжки його видавництва. Нею стала «З генерації новаторів: Світличний і Дзюба» авторства самого пана Осипа. Вже за рік у «Смолоскипі» вийде друком один з найвпливовіших текстів українського самвидаву – «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола, а ще через 50 років молода дослідниця Алла Миколаєнко напише про видавництво кандидатську дисертацію. Саме ця наукова робота нещодавно й побачила світ під назвою «Смолоскип» (1967-2017): від Америки до України».
Книжка Алли Миколаєнко має класичну структуру монографії. Вона містить вступ, кілька розділів основної частини, висновки, бібліографію та додатки. Історія видавництва логічно поділена на два періоди: еміграційний (від створення до 1991 року) та український (від перенесення в Україну у 1992 році до сьогодні).
Чимало уваги авторка приділяє історії дослідження діяльності видавництва, наголошуючи на тому що хоч вона привертала увагу журналістів і дослідників, але була фрагментарною. Статті з’являлися в еміграційних енциклопедіях та покажчиках 1970-1980-х рр., але ці матеріали містили здебільшого сухі факти та статистику. Активніше роботу «Смолоскипа» відстежували ЗМІ українських громад у США, Канаді, Франції, Німеччині. Радянські «дослідження» – а були й такі – позначені ідеологією боротьби «пролетарського інтернаціоналізму і буржуазного націоналізму» (ст. 19), їх автори називають видавництво буржуазно-націоналістичним осередком, інструментом антирадянських диверсій та звинувачують – разом з цілою українською еміграцією – чи не в усіх смертних гріхах. Утім, серед цих «дослідників» «не виявилося жодного ідейного прибічника власних недавніх непохитних переконань!.. При цьому жоден із них не вважав за потрібне відмовитись від наукових ступенів за «викривальні» праці» (ст. 21), а особливо меткі в незалежній Україні перекваліфікувалися на теоретиків націоналізму. Більш адекватними слід уважати дослідження періоду незалежності, які, однак, зосереджуються переважно на аспектах, пов’язаних з історією самвидаву та дисидентства.
Досліджуючи історію створення «Смолоскипа» Алла Миколаєнко починає від того періоду, котрий не так добре відомий навіть самим смолоскипівцям «зі стажем» – а саме від видання на початку 1950-х рр. спершу молодіжно-студентської сторінки «Смолоскип» в «Українському слові», а згодом вже й однойменного журналу. Цікаво, що навіть після початку активного друкування книжок довший час «Смолоскип» не був офіційно зареєстрований як видавництво, оскільки американське законодавство не вимагало обов’язкової реєстрації для провадження видавничої діяльності, документальна «поява» відбулася аж у 1977 році.
Авторка ґрунтовно аналізує той вплив, який діяльність «Смолоскипа» мала на ціле діаспорне середовище та за його межами, особливо виділяючи окремі дискусії. Дві з них виникли довкола книжок видавництва. Перша стосувалася п’ятитомного видання Миколи Хвильового. Критики засуджували саму ідею його появи та стверджували, що письменник убив власну матір (як у творі «Я (Романтика)»). Дискусія затихла лише після того, як Осипу Зінкевичу вдалося знайти фото з похорону письменника, на якому поряд з труною була його матір. Інша була пов’язана з публікацією спогадів Данила Шумука «За східним обрієм». Коло ОУН(б) стверджувало, що текст сфальшований КДБістами, попри те, що сам Данило Шумук в газеті «Свобода» підтвердив своє авторство. Цікаво, що кожна з цих дискусій мала продовження вже і в наш час. Полемічні статті про причетність КДБ до рукопису спогадів Шумука з’являлися навіть у 2011 році, а критичні публікації щодо тексту і в 2013 і в 2015 роках. Що ж до Хвильового, то й донині це поки що найповніше видання його творів (проте вже недовго, бо «Смолоскип» готує до друку новий п’ятитомник, перші томи якого мають з’явитися вже на цьогорічному Форумі видавців у Львові).
Український період діяльності видавництва, попри те, що зберігся і дисидентський напрямок і значно розширилася діяльність з повернення в літературу авторів «Розстріляного відродження», вочевидь, увійде в історію завдяки Літературному конкурсу. Авторка проробила колосальну роботу з пошуку розрізнених до цього часу відомостей про смолоскипівських лауреатів за всі роки існування конкурсу (від 1995 і до 2017 р.). Перелік вміщений в додатках книжки і є однією з найцікавіших її частин. Просте читання переліку тих, хто починав у «Смолоскипі» наводить на думку про величезний вплив на формування вже двох літературних поколінь. І він триває, як триває і літературний конкурс.
«Смолоскип» (1967-2017) – це видання, яке буде особливо цікаве тим, хто так чи інакше був дотичний до діяльності «Смолоскипа» за всі роки його існування (а таких за понад 50 років зібралося чимало). Втім, слід відмітити і мінуси. Для мене, як це не дивно, ним став саме жанр книжки – монографія, – оскільки в українських наукових реаліях він передбачає певну сухість викладу, тоді як в історії видавництва «Смолоскип» було стільки всього несподіваного і цікавого. Тому від цієї книжки хотілося отримати трохи романтики: детальних описів про поїздки зв’язкових за «залізну завісу» по самвидав, історій про сині і жовті футболки на матчах радянських збірних на Олімпіадах, деталей співпраці з Мстиславом Скрипником і Йосипом Сліпим, Петром Григоренком і Миколою Руденком. На жаль, усього цього у книжці немає, а це означає що все ще попереду.