Олена Павлова. Гіпермаркет сучасного мистецтва
Українське культурне середовище ніяк не може вибратися із баговиння провінційності. Вся мережа кишить синіми чоловічками з «Аватара», рейтингами від американських видань про те, що Анджеліну Джолі знову визнали найсексуальнішою, а пам’ять Майкла Джексона вічна. На 15 іноземних культурних новин припадає 1 українська.
Бути критичним у статтях про українську культуру дуже складно. Інколи жаль топтати власними жовчними зауваженнями нещасні її паростки, які де-не-де пробиваються крізь асфальт третьосортного шоу-бізнесу та західного культурного секонду. Наприклад, коли короткометражний фільм «Глухота» Мирослава Слабошпицького номінували від України на цьогорічний Берлінале, не варто писати: «чекаю, коли він знову обламається». (Слабошпицький вже раз брав участь у Берлінале і нагород не здобув. Насправді потрапити на фестиваль такого рівня означає пройти конкурс між сотнями претендентів, а це вже досягнення). Краще задуматися, чому Україну у світі представляє кількахвилинний фільм, знятий без бюджету заради розваги у артхаузному проекті «Мудаки». На Оскара цього року взагалі нічого поки не нашкребли. Чому знімати кіно не вигідно, в той час, як «Аватар» (який не має нічого, окрім вдалого промоушену та спецефектів) гребе гроші відрами?
Наприкінці січня студія «Укранімафільм» святкує 50-ти річчя. Студія, що зняла найкращі радянські мульфільми («Про трьох козаків», «Острів скарбів», «Лікар Айболить», «Пригоди капітана Врунгеля») вже кілька років взагалі не працює. Україна і тут стає експортером сировини, бо наші молоді аніматори їдуть малювати спецефекти голівудським блокбастерам, а до нас вже приходить готова продукція, що рубає тут касові збори. Після ювілею Укранімафільму у тому ж Будинку кіно покажуть найкраще з мультфестивалю «Крок», який щорічно відбувається влітку або на початку осені. Єдиний український призер цього року – кліп Андріана Сахалтуєва «Вова руліт» про Путіна-супергероя. У газетах писали про подив закордонних мультиплікаторів, чому наш фестиваль – це не знайомства, обмін контактами і діловими угодами, – а суцільна «алковечірка» на кораблику. Але нещадно критикувати фестиваль «Крок», коли вони все-таки щось роблять та сприяють розвитку української анімації – негарно якось виходить. Про українську культуру не треба писати критично. На даному етапі про українську культуру просто треба писати. Особливо у складні для неї часи.
Економічна криза стала випробним періодом не тільки у бізнесі, але й культурі. Парадоксально, але саме кризі можна завдячувати появою нового центру сучасного мистецтва у Києві. Він розташувався у триповерховому будинку на Глибочицькій, де колись був гіпермаркет будматеріалів. Під час кризи супермаркет виїхав і власник приміщення бізнесмен Сергій Цюпко перемістив сюди свою колекцію творів мистецтва.
Два верхні поверхи представляють постійну експозицію із колекції фундатора музею. Серед них: Айвазовський, Труш, Кричевський, Базилевич, Новаківський, листівки Параджанова, які він надсилав друзям із тюрми. На першому поверсі – змінні виставки. Зараз – це проект “Мистецька мапа України” – роботи сучасних художників за регіонами. На відкриття мали приїхати майже 40 художників з Одеси, але вони здали квитки через небувалі снігопади. Серед одеських картин – роботи з нелегальної “парканної” виставки, яку у 60-тих розганяли бульдозерами.
На другому поверсі – величезна колекція соцреалізму. Директор музею Михайло Шевченко розказує про неї: «Типова заказуха. Їдь на завод, малюй портрет передовика виробництва і отримуй свої 800 рублів. Художники з цього жили, держава забезпечувала їх замовленнями, а потім ця «красота» висіла у кабінетах і школах.» Леніна художники, посміюючись, малювали із заплющеними очима і називали «годувальником». На виставці «вождь» представлений в усій красі: «Ленін серед однодумців», «Ленін на суботнику», «Ленін у полі». Навпроти Леніна у тій же стилістиці висить портрет Шевченка із селянами. «Селяни без вишиванок, бо не положено було.» – відмічають для себе гості виставки. Соцреалізм знову в ціні і вважається вигідним капіталовкладенням зараз, от і купують замість того, щоб викидати вождів на смітники.
Колекціонувати картини Сергій Цюпко почав 20 років тому. Треба було чимось прикрашати офіси: “Я не знаю, скільки зараз коштує Айвазовський, я його купував, коли ще купони ходили. На аукціонах стартова ціна на Айвазовського від $ 200-500 тисяч. Скільки коштує вся колекція, не рахували, але самі рами – понад мільйон доларів.”
Культуролог Василь Черепанин на відкриття центру привів розважати гостів з Москви. Він пам’ятає гіпермаркет будматеріалів, який був у приміщенні: «Я тут колись купував унітаз». До речі, туалети у мистецьких галереях можуть багато про них сказати. Наприклад, що багато гостей тут не чекають. На дверях одномісних кабінок – силуети чоловіка, жінки і людини у інвалідний колясці. Остання зачинена. Жінки не соромлячись заходять по черзі в чоловічу вбиральню і скаржаться одна одній: «Як можна на 3 тисячі квадратних метрів розрахувати тільки 1 горщик? У Абрамовича в “Гаражі” (центр сучасного мистецтва у Москві, розміщений у приміщенні колишнього автобусного парку) – «толчків» на 300 чоловік».
Новий центр сучасного мистецтва постійно порівнювали із пінчуківським. Зійшлися на тому, що вони гармонійно доповнюють одне одного. У Пінчука сучасне мистецтво – ХХІ сторіччя, на Глибочицькій – ХХ.
Дві офіціантки на урочистому відкритті музею з цікавістю розглядали скульптуру оголених Адама і Єви. А як тільки почули, що вся колекція належить одній людині, про мистецтво забули. Швиденько привели до ладу зачіски і побігли шукати мецената. Зараз – це найкращий варіант не тільки для красунь, але і для мистецтва.