Олег Коцарев. ПРЕЗЕНТАЦІЯ ПЕРШОГО СЕРЙОЗНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО САМВИДАВУ
Ця книга є, напевно, першою спробою узагальнити самвидавний досвід шістдесятників. І вже в цьому полягає її важливе значення. Також істотно, що книга Обертаса через дослідження і нагадування підтримує актуальність самвидаву для нашої культури та історії, адже навіть у ті роки самвидав був розповсюджений серед доволі обмеженого кола людей, тож, аби ця сторінка не “забулася”, її треба час від часу актуалізовувати. Крім того, важливість дослідження в тому, що воно вельми яскраво демонструє ті змістовні й стилістичні особливості публіцистики шістдесятників, котрі певною мірою вплинули й на обличчя сьогоднішньої української журналістики. У цьому сенсі добре, що Олесь Обертас опублікував не лише свій аналіз явища, а й зразки самих текстів самвидаву та різноманітні ілюстрації.
Автор поділяє розвиток українського самвидаву на три періоди. Перший – 1960-1962 – став часом його зародження на тлі хрущовської „відлиги”, коли неофіційно друкувалися переважно літературні й літературно-критичні твори, мемуари тощо. У другому (1963-1965) періоді автори обережно і часто анонімно почали критикувати радянську владу, переважно озираючись на постулати марксизму-ленінізму. Самвидав ставав елементом мирного антирадянського інтелектуального опору. І останній період (1965-1972), каталізований початком арештів та інших форм тиску на інтелігенцію, став часом радикалізації громадсько-політичного напрямку самвидаву.
Директор видавництва “Смолоскип” Ростислав Семків під час презентації відзначив, що ця книга продовжує серію досліджень молодих учених і що жодне інше видавництво України не займається так цілеспрямовано самвидавом. “А між тим, самвидав був дуже цікавим явищем української культури. З одного боку, він засвідчив, що в ті роки в нашій країні вже виникли механізми спротиву радянській системі, але й показує, наскільки слабким іще був цей спротив”.
Осип Зінкевич, голова видавництва, пригадав ті роки, коли мав справу з самвидавом, будучи по той бік “залізної завіси”. “Коли до нас, за кордон, приходив самвидав з України, ми вже знали, що робити. Ми передавали ці матеріали еміграційній українській пресі, на радіо “Свобода”, в західні ЗМІ, робили все, аби якомога більше людей дізналися про ті порушення людських і національних прав, що відбувалися в Україні. Знаєте, ні в шістдесяті, ні в сімдесяті роки ніхто навіть надії не мав на те, що СРСР може впасти, а Україна здобуде незалежність. Звісно, не мали таких надій і ті, хто створював отой самвидав. І попри те, вони продовжували свою справу, не сподіваючись ні на що і знаючи, що їх може за це чекати. Що їх сподвигло не відмовлятися від, здавалось би, геть безнадійної діяльності? Це питання хвилює мене і тепер”.
На презентації виступив ще один дослідник і колекціонер самвидаву Вахтанг Кіпіані. Він сказав, що після виходу цієї книги необхідно продовжити дослідження самвидаву пізніших років, сімдесятих і вісімдесятих. “Із найбільшим захопленням я прочитав першу частину “Українського самвидаву”. Гадаю, її можна просто зараз цілком брати і вставляти до підручника з історії. Взагалі, у праці зібрано цінний корпус назв і текстів, але, на жаль, немає чіткої вказівки, де їх можна знайти, що видано, а що ні. А ще я радив би більшу увагу звернути, наприклад, на таке видання, як “Воля і Батьківщина”.
Юрій Зайцев був одним із рецензентів книги. “Це справді великий поступ у вивченні антирадянського руху, — зазначив він. — І дуже важливо, що в книжці “Український самвидав” є велика кількість прикладів, документів. Вони допомогають відчути, як це все було. Колись КГБ хотіло, аби самвидавні публікації зникли безслідно, щоб світ їх ніколи не побачив, а ось сталося навпаки, і це не може не тішити. Єдине, що непокоїть, — чи не доведеться нам найближчим часом відновлювати конспіративні навички минулих років?”
Щодо таких побоювань значно поміркованіше висловився Василь Овсієнко. Він сказав, що все-таки сьогодні ми маємо вільну країну, однак, швидше за все, доведеться докласти зусиль для захисту свободи слова та інших демократичних досягнень. “Я гадаю, що треба видати такий собі корпус самвидаву, хоча б найважливіші твори. А ще дуже чекаю на продовження презентованої сьогодні книги. І хочу нагадати, що тодішній український самвидав, як і загалом антитоталітарний опір, робила не якась одна партія чи окрема група людей. Це робили дуже різні діячі, об’єднані прагненням до змін”.
Далі виступив Максим Плахотнюк. “Я зробив уже десять конспектів цієї книжки, — здивував він усіх присутніх. — І тому скажу зауваження та побажання. Передусім я би відзначив дещо надмірне захоплення екскурсом в історію, особливо чомусь у російську. А ще порадив би в майбутньому ввести в обіг більше зразків та авторів самвидаву, особливо так званих неорганізованих”.
Олекса Різників прочитав свою поезію, присвячену, зокрема, “Українському віснику”. Олесь Сергієнко порадів, що нарешті молоді дослідники звернули увагу на явище шістдесятницького опору. “Це перша ластівка, і дай Боже, щоб не остання! Адже тема невичерпна і потребує багато молодих і активних дослідників”. А Микола Сулима як представник Інституту літератури, висловив сподівання, що Олесь Обертас якраз і продовжить власне дослідження та напише докторську дисертацію.
Володимир Чорний у ті часи працював у представництві УРСР при ООН. Він розповів, що тодішні українські дипломати були зобов’язані вивчати самвидав і доповідати про нього керівництву Радянської України. “Тож коли хтось із діячів тогочасної влади каже, що вони, мовляв, нічого не знали про самвидав чи про спротив шістдесятників, це брехня. Їм регулярно надходили доповідні. І реакція не них не була однозначною. Далеко не завжди влада прагнула неодмінно розправитися з дисидентами”. Зі слів Чорного можна зробити висновок, що часом сама наявність самвидаву як свідчення існування опору стримувала “яструбів” у комуністичній владі, змушувала діяти м’якше.
Своїми спогадами, вже з іншого боку барикад, поділився й Олесь Шевченко. Він розповів про те, як одного разу обдурив кагебістів. Він ішов із приятелькою й ніс портфель, повний самвидавчої продукції, коли побачив “хвіст” ззаду та осіб у цивільному попереду. Вихід з абсолютно безперспективної ситуації виявився елементарним: Шевченко вийняв із портфеля пусту папку і дав її приятельці, а ти стрімголов побігла, ніби хоче врятувати цю надзвичайно важливу річ. Кагебісти відразу ж погналися за нею, а Олесь Шевченко отримав час, достатній, щоб забігти до себе на роботу й переховати матеріал.
Олександр Шугай сказав, що неправильно вважати слово самвидав перекладом російського самиздата, адже ще Іван Багряний свого часу видав свою “Аве Марію” нелегально та підписав її: видавництво “Сам”. А мати Олеся Обертаса, Ніна Обертас, розповіла, що перше знайомство з антирадянським спротивом відбулося в Олеся ще тоді, коли йому було кілька місяців: їхній дім тоді обшукували.
Євген Сверстюк у своєму виступі відповів на риторичне запитання Осипа Зінкевича про те, чому творці українського самвидаву вели свою безнадійну боротьбу: “Що б не відбувалося навколо, в людини все одно існує природна потреба сказати правду. Саме в цьому секрет самвидаву та його сила. Самвидав привернув увагу багатьох людей у світі до України і змусив нас самих більше себе поважати. Що ж до самої книжки, вона мала би з’явитися значно раніше. Приємно, що автор добре відчуває текст і матеріал, книга вийшла гарна. Хоча я теж приєднуюся до зауваження, що на початку є дещо надмірне зосередження на російській історії, але немає згадки, наприклад, про “Історію Русів”.
Наостанок виступив сам Олесь Обертас. Він сказав, що його книга не претендує на охоплення всього самвидаву, в нього були свої обмеження. Зокрема й те обмеження, що під самвидавом у цьому дослідженні розуміються лише ті публікації, котрі копіювалися й поширювалися з рук у руки вже поза волею автора. А ще Олесь Обертас закликав надсилати зауваження чи поради щодо книжки “Український самвидав” на електронну адресу, котра є на останній сторінці обкладинки.