Олег КОЦАРЕВ. КРАЩЕ ЗРОЗУМІТИ ТОЙ ЧАС

Матеріал, можна сказати, потенційно майже  невичерпний, але в першому томі упорядники – а це добре знані нашим читачам Леонід та Олександр Ушкалови – вирішили зосередитися на таких іменах: Михайло Яловий, Іван Ткачук, Мечислав Гаско, Володимир Ґжицький, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Яків Кальницький. Усі вони були свого часу репресовані за вигаданими звинуваченнями в контрреволюційній діяльності, участі у всіляких міфічних організаціях, і більшість, не витримавши фізичного і психологічного тиску, свою „провину” визнала.

Книжка  „Архів Розстріляного Відродження” не є легким читанням. Людям з розвинутою уявою і тонкою нервовою системою варто морально підготуватися до знайомства з виданням. Адже концентрація відвертого абсурду й маячні та безмежного відчаю в казених протоколах і записах просто шалена. Лише в окремих випадках енкаведешна атмосфера спромогається на такі собі чорні дотепи, іноді навіть доволі вишукані. До прикладу, Яків Кальницький під час свого допиту повідомив слідство, що його завербував у терористичну організацію равин, котрий… помер кілька століть тому.

Та  частіше архівні історії просто сумні. З яскравим виблиском трагічної екзистенційності. Один з найсумніших документів „Архіву…” – заява Лідії Вовчик-Блакитної, колишньої цивільної дружини Михайла Ялового, в котрій вона, певно, сподіваючись на милість „революційного правосуддя”, плавно, але неминуче зрікається ув’язненого письменника, зводячи стосунки з ним ледь не до якоїсь випадковості. Зрештою, відомо про тисячі й тисячі випадків, коли перелякані люди абсолютно щиро і якомога швидше зовсім поривали зв’язки зі своїми близькими, затаврованими каральними органами. Як наслідок, уже й самі в’язні часто з пересторогою ставилися до контактів з рідними на волі. Наприклад, мій двоюрідний дід Олег першого листа з табору до своєї сестри починав з того, що він тепер в’язень, а відтак чудово зрозуміє і не образиться, якщо вона відмовиться від нього і не схоче спілкуватися з ним. Утім, будь-кому, хоч трохи обізнаному на історії СРСР, ясно, що насправді ці перестороги не давали родичам „ворогів народу” ані найменших реальних гарантій. І Вовчик-Блакитна, звичайно ж, не уникла „місць не таких далеких”. Правда, вижила. Але вижив і, скажімо, Тодось Осьмачка, котрий поводився більш ніж виклично.

Інша  тема, на роздуми про яку наштовхує  прочитання „Архіву Розстріляного  Відродження”, це прорадянські ілюзії жертв Сталіна. З одного боку, звісно, зрозуміло, що на допитах вони намагалися триматися максимально вірнопіддано, і сенсу щиро демонструвати свою опозиційність не було жодного. А з другого – слова про комуністичні переконання письменників це не лише слова. Вони ж і справді активно оспівували „нове життя”, поверталися з таких закордонних подорожей, де був шанс утекти, не залишили по спобі навіть натяку на можливість існування в них антирадянських текстів, а всі опозиційні настрої виявляли переважно в закликах виправляти „перегини”. Саме тому в слова допитів про те, як багато хто з них активно схвалював, особливо на початках, „аграрну політику” 1932-33 років, можна повірити. Хоча можна і не вірити.

Зрештою, ця книга – зовсім не заклик валити когось із постаментів чи ігнорувати творчість наших письменників через те, як вони поводилися після арешту. Просто те, що записано в „Архіві Розстріляного Відродження” треба знати для того, аби краще розуміти той час і умови, зовнішні та внутрішні, в яких творилася тодішня українська література.