Олег Коцарев. Історичне дослідження про найцікавішого українського Патріарха ХХ століття
Це – фактично перше в Україні поважне наукове видання про Патріарха Мстислава. Андрій Смирнов зосередився на двох періодах його життя – політичній кар’єрі в умовах окупованої Польщею Волині 20-30-х років та періоді вже німецької окупації й участі Скрипника в розбудові української церкви. Як сказав сам автор монографії під час презентації, одним із найважливіших питань, яке він хотів розв’язати, було, чому все-таки Степан Скрипник, політик і військовий, несподівано для всіх обрав шлях церковного служіння. Відповіддю, вважає Смирнов, може бути те, що, по-перше, Скрипник завжди був людиною релігійною, а по-друге, в умовах німецької окупації він зрозумів, що церква може бути єдиною легальною українською структурою, котра здатна впливати на суспільно-політичну ситуацію в країні. Власне, про схильність Скрипника до непрямих і компромісних шляхів досягнення українських цілей свідчить і його політична праця попередніх років, участь у польському Сеймі у провладних фракціях, підтримка режиму Пілсудського тощо. Іноді, правда, темперамент давався взнаки – і ось одного разу новоспечений парламентар не втримався і вдарив у обличчя під час засідання депутата від комуністів.
На презентацію приїхав син героя книги – Ярослав Скрипник. „Я погоджуюся з кожним словом висновків”, сказав він. А ще розповів про допомогу Мстислава українській громаді у 1944 році, коли чимало інтелігенції зі Східної та Центральної України не знали, як вибратися з Кракова. Для них Мстислав зумів організувати потяг, що вивіз їх через кілька країн Європи подалі від наступаючої Червоної армії. Мстислав продовжував везти своїх земляків на захід, навіть коли під час бомбардування загинули його батько і сестра. „Батько завжди вважав єдність церкви і держави необхідною умовою виживання української нації”, сказав пан Ярослав.
Євген Сверстюк більше говорив про останній період життя Мстислава, коли той приїздив до України і був Патріархом УАПЦ. Зокрема й про рішення частини керівництва УАПЦ щодо об’єднання з УПЦ КП. Це рішення було прийняте без участі Патріарха, і, приїхавши до України, він мав визначитися, як на нього реагувати. Мстислав не визнав цього об’єднання і, як сказав Євген Сверстюк, „це рішення було безперспективне, але принципове, ним Патріарх проявив свій характер”.
Іншу цікаву історію з часів останніх перебувань Патріарха в Україні розповів представник Секретаріату Президента Андрій Ткачук, який у ті роки працював прес-секретарем Мстислава. Він згадав, що 1991 року тодішній мер Києва Іван Салій мав знайти житло для Патріарха. Важко однозначно сказати, з яких міркувань, але міський голова прийняв рішення виселити для цього музей Павла Тичини. Співробітниці музею в сльозах прийшли до Мстислава просити врятувати їхній заклад. Вислухавши жінок, Патріарх здивував їх – як каже Андрій Ткачук, він почав декламувати невідомі вірші Тичини революційних часів, а потім сказав: „Та не потрібна мені Павлова хата!” й відмовився від запропонованого житла.
Про організаційні здібності, духовну самоосвіту Патріарха (спеціальної теологічної освіти він не мав) та його національну свідомість розповідали священики УАПЦ та УПЦ КП отці Валерій Копійка, Володимир Черпак, Сергій Ткачук, а єпископ Євстратій провів коротку поминальну молитву. Голова видавництва „Смолоскип” Осип Зінкевич згадав про своє знайомство із Мстиславом, коли з Тернополя до Америки таємно перевозили останки січових стрільців – їхні могили руйнували за наказом радянської влади. А директор видавництва Ростислав Семків висловив сподівання, що ця книжка стане початком серйозної наукової розмови на найвищому рівні про життя і роль в історії України Патріарха Мстислава.
Закінчилась презентація книги „Мстислав (Скрипник)” співом – виступом Олени Голуб, яка проспівала під гітару вірші Лади Могилянської та Лесі Горової.
