ОЛЕГ КОЦАРЕВ. ХХ СТОЛІТТЯ ПО ОБИДВА БОКИ ЗАЛІЗНОЇ ЗАВІСИ: ЗУСТРІЧ НА КНИЖКОВОМУ АРСЕНАЛІ
24 квітня на Книжковому Арсеналі відбулася розмова, присвячена українській мемуаристиці ХХ століття, а передусім – «Щоденнику» Осипа Зінкевича, який нещодавно з’явився друком у видавництві «Смолоскип». Отож, важливою темою було зіставлення діаспорних і «материкових» зразків цього типу літератури.
– Видання «Щоденника» стало дуже важливим для нас, – сказав директор «Смолоскипа» Ростислав Семків, – адже саме Осип Зінкевич заснував «Смолоскип» іще в п’ятдесятих роках у Франції, спершу як часопис, що мав об’єднати українську еміграційну молодь, він інформував про події в України та допомагав збирати кошти на різноманітні ініціативи. А вже потім з’явилось і видавництво. «Щоденник» – чудова нагода подивитися «за лаштунки» того, як усе це відбувалося. Книжка висвітлює три періоди: 1948-1949, 1967-1968 та 1971-1976 роки. Це автентичні щоденникові записи, в яких нічого не дороблено, не дописано. У першому періоді ми бачимо мрії й плани молодої людини (хоча дійсність сорокових років мріям і планам начебто не мала би сприяти). Другий і третій розповідають уже про часи, коли працювало видавництво, коли з’являлися книжки. Мабуть, найрезонанснішими подіями тут стали видання «Лиха з розуму» В’ячеслава Чорновола і п’ятитомника творів Миколи Хвильового, який дотепер залишається найповнішим. Не менш важливим, гадаю, було те, що «Смолоскип» налагодив мережу транспортування нелегальної літератури з України та у зворотному напрямку.
Ростислав Семків прочитав щоденниковий запис того дня, коли Зінкевич отримав із Європи текст «Лиха з розуму», про те, як його вразила ця праця масштабом опрацьованих даних про арешти інакодумців в Україні. Є там і розповідь про абсолютно детективне транспортування рукопису з України. Його вивозили в автомобілі, власник якого виявився людиною досвідченою і метикуватою – навіть після тривалого обшуку прикордонники не зуміли знайти геть нічого.
– Ця подія, звичайно, руйнувала міф про всемогутність радянської системи тотального контролю, – зазначив Семків.
Також він повідомив цікаву новину: зараз Осип Зінкевич працює також над своїми спогадами. Немає сумнівів, що якщо таке видання побачить світ, воно стане справжньою подією.
Під час заходу відбувся цікавий практичний експеримент із «взаємного накладання» «Щоденника» Зінкевича та іншої важливої мемуарної книжки – «Homo Feriens» Ірини Жиленко (яка об’єднала фрагменти щоденника поетки та її пізніші спогади). Мета – порівняти, що відбувалось і як відчувалося в Україні та на еміграції в шістдесяті-сімдесяті роки.
Технічно все відбувалось у вигляді паралельних почергових читань епізодів із «Щоденника» та з «Homo Feriens», написаних приблизно в одні й ті самі дні чи тижні. В умовній «ролі» Ірини Жиленко виступала молода поетка, минулорічна лауреатка смолоскипівської літературної премії, житомирянка Оксана Гаджій, а записи Осипа Зінкевича читав її колега, так само поет і лауреат, харків’янин Арсеній Тарасов.
Як своєрідну передмову Тарасов прочитав епізод із сорок дев’ятого року, у якому розповідається про драматичну, але заразом і курйозну історію про те, як автор щоденника спробував учинити самогубство на німецько-французькому пограниччі. А потім – про тяжку працю на шахті, до якої Осипу Зінкевичу довелося вдатись у Франції. Саме ця праця дозволила йому дістати повноправне легальне становище в цій країні.
Оксана Гаджій своєю чергою перейшла вже до шістдесятих років.
– Для мене мемуари й щоденники Ірини Жиленко цінні переживанням, атмосферою «тусівки» шістдесятників, – сказала вона.
Оксана прочитала уривок про те, як Жиленко оприкрилася через жарти Валерія Шевчука. Він якось за кавою іронізував, що, мовляв, Ірина колись пишатиметься тим, що колись спілкувалася з Драчем (маючи на увазі, напевно, також і себе). Другий епізод стосувався смерті молодого поета Леоніда Кисельова. Що, насправді, стало приводом для змалювання словесного портрета його коханої Майї Каганської, не дуже добре відомої в нас, але насправді яскравої есеїстки, культурологині, яка вповні реалізуватися змогла вже пізніше, в Ізраїлі. Ця надзвичайно розумна, оригінальна, ефектна, темпераментна людина, за згадкою Ірини Жиленко, викликала неабиякий подив радянських обивателів, котрі вважали її «морфіністкою, лесбіянкою чи сіоністкою».
Далі настала черга драматичного одна тисяча сімдесят другого року, коли Україну захопила, напевно, найпотужніша після смерті Сталіна хвиля арештів. Осип Зінкевич у своєму щоденнику зафіксував сигнал про подію, яку радянські каральні органи використали як привід: арешт кур’єра, якого вислали до УРСР бандерівці, Ярослава Добоша. Оформивши цей арешт як casus belli, КГБ взялося до затримань інтелігенції, інакодумців – Світличного, Чорновола, Сверстюка та багатьох інших. І арешти все ширились і ширились. Зінкевич аналізує ситуацію й доходить висновку про провокативність і провальність місії бандерівської ОУН: вони послали для зустрічі з українськими інтелігентами непідготовленого, але помітного представника організації, чим лише скомпрометували інтелігентів і заразом не зуміли «прив’язати» їх до своєї ідеології. Із цієї нагоди автор щоденника узагальнив деякі правила, як висилати до Радянського Союзу кур’єрів.
Ті самі події описувала й Ірина Жиленко, оперуючи, звичайно, іншою інформацією, іншими думками та відчуттями. В неї обстановка 1972 року викликала тяжку, тривалу депресію. Також вона надихнула поетку на роздуми про УРСР як частину Радянського Союзу, що перебувала під особливим пресингом. Зокрема, у сфері культури російським митцям, переконана Жиленко, було дозволено на порядок більше, ніж українським. Вона навела приклад книжки Белли Ахмадуліної, надзвичайно індивідуалістичної, грайливої, та написала, що за подібну українську книжку, напевно, розігнали би все видавництво, яке її надрукувало, а когось, можливо, й арештували б. Репресії, державний тиск, утім, не були єдиним поштовхом до роздумів. Ірина Жиленко написала й про труднощі творчої жінки в усе ще багато чим консервативному та традиційному тодішньому українському суспільстві. Адже, писала вона, чоловіки мали можливість зануритись у мистецтво, тоді як жінки все одно мусили бути прикутими до побуту. Творчість поетка порівнювала з «зеленою шаллю», що в неї інколи можна було загорнутися для відпочинку.
Прозвучали й рядки зі «Щоденника» Зінкевича, присвячені Олімпіаді 1972 року. На ній Осип Зінкевич, як відомо, займався кампанією протесту проти того, що УРСР не бере в іграх участі окремою командою. І якщо спочатку автор розповідає про цю кампанію та про несподівано приязну реакцію на неї багатьох спортсменів з України, то потім мова заходить за іншу подію – приголомшливий теракт, що його провели тоді арабські екстремісти. Вони напали на ізраїльську команду та вбили багатьох спортсменів.
А життєствердним фіналом заходу стали рядки Ірини Жиленко, її розповідь про письменницьку нараду 1974 року. Абсолютно пересічний бюрократичний спілчанський захід поетка перетворила на яскраву, іскристу сцену самим лише своїм настроєм. Бо ж для неї то був вихід «межи люди» після тривалої перерви, мила зустріч із приятелями. Звідси – й динамічні, жартівливі описи принагідних фліртувань, компліментів, емоційні, виразні потрети присутніх, смішні картини буркотіння «літературних начальників». Навіть у задушливих обставинах застою, коли хтось був позбавлений права слова, а хтось і взагалі сидів, життя і творчість усе одно знаходили вихід, хай на якусь мить – та перемагали радянську сірість.
Насамкінець можна тільки вкотре порадіти, що мемуарів, щоденників та інших подібних документальних видань про наше двадцяте століття стає все більше. А доба, що зовсім недавно минула, здобуває все більше трактувань, вражень та індивідуального фактичного матеріалу.