НОВИНИ СЮЖЕТНОГО ВЕРЛІБРУ
Олег Коцарев
Книжка поета Андрія Шийчука «Кахлі» побачила світ у видавництві «Смолоскип» іще в 2019 році.
Вона неодмінно поповнить полички прихильників і прихильниць того напрямку сучасної української поезії, який часто називають сюжетним верлібром і наративним верлібром. У такій, власне, формі, як він представлений у Шийчука (динамічна, іронічна, трохи ритмізована «історія» від першої особи), цей жанр найбільше поширився в нашій літературі, здається, у двотисячних роках. Тоді ним активно послуговувались як дебютанти-«двотисячники», так і старші колеги. Але й під’їжджаючи до кінцевої зупинки років десятих, можна констатувати, що в цей період такий верлібр і далі почувався цілком собі незле, хай навіть деякі поети в своїй творчості й посунули його на користь упізнаванішої та резонанснішої для широких читацьких мас римованої силабо-тоніки. Збірка «Кахлі» неодмінно заспокоїть тих, хто переймаються за долю українських наративних верлібрів. Хоча цим її місія, звичайно ж, не обмежується.
Андрій Шийчук був лауреатом різних премій літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» протягом кількох років. Він народився в Чернівцях, тривалий час жив і навчався в Івано-Франківську, а тепер живе у Польщі. Шийчук – активний учасник і організатор багатьох поетичних слемів, мультимедійних проектів на перетині літератури, музики та інших видів мистецтва.
Подорож книжкою «Кахлі» розпочинається в розділі «Статика». Саме він, властиво, й надихає користуватися цією не новою, проте незмінно актуальною мандрівною метафорою, адже практично кожен вірш тут має стосунок до певних чітко означених географічних локусів. Про це свідчать уже назви: «Brasília», «Херсон, околиці», «Івано-Франківськ», «Харків», «Warszawa Zachodnia» і т.ін. Те, що цю строкату географічну мозаїку позначено саме як статику – звісно, трішечки парадокс, та коли придивитися до віршів цього розділу, вони й справді доволі статично фіксують як дійсність, так і художні метаморфози далеких і близьких країв.
(…) Зеселили Марс в шістдесятих.
Здіймаються в небо –
підійдеш і побачиш.
Простір.
Униз з горба.
Пролітає птах.
На горі
Архітекор
у чорній труні.
Внизу –
як на горі:
лекгість і вітер.
Прапор, ажурна вежа,
параболічний парламент,
простір,
Німеєр
і Марс.
Я
верхи на ровері.
Я і цікавість.
Аж хочеться вірити, що Андрій Шийчук і справді побував на Марсі… Якщо ж повернутися до медитативної (наскільки «ритмотемперамент» цього поета взагалі надається до медитативності) статичності – то відзначу, що її лише посилює любов до інфінітивних форм дієслів. Так, два сусідні вірші розпочинаються зовсім по-близнючому: «зазирати у темряву» та «увійти до води, що падає». У другому з них, «Tartu», занурюючись у рівновагу балтійських вод, Шийчук не забуває пустувати –
Увійти до води, що падає
Відчути її,
віддатися потокові.
Дати намокнути волоссю.
Дати намокнути шкірі.
Прислухатись до шуму води,
заслухатись шумом води,
дати зникнути всьому –
всьому
крім води,
що падає.
Не забути
помити за вухами.
Важко назвати дуже неочікуваним той факт, що наступний розділ книжки «Кахлі» має назву «Динаміка». Але так само важко заперечити й те, що тексти в ньому справді динамічніші, вони чіткіше відповідають уявленням про сюжетний верлібр. Досить процитувати вірш під сакральною назвою «Шевченко» (як бачимо, вже понад столітні жарти й деконструкції не підважують, а лише освіжають сакральність) –
Я прийшов до неї і ми випили багато горілки.
Відтак, я дістав із широких штанів
і показав їй
Шевченка
Вона була вражена.
Їй відібрало мову на кілька довгих хвилин.
Вона із захопленням вивчала мого Шевченка.
Знаєш, казала вона, тепер я бачу.
Світ став зрозумілим і простим (…)
Чи зовсім інакший текст, який і дав назву цілій книжці –
По життю він займався тим,
що отримував поштою кахлі із цілого світу –
кольорові, унікальні кахлі
із сюжетами чи персонажами,
класичні або народні,
прості або дуже цікаві,
усі особливі, всі різні –
облицьовував ними сходи на своїй вулиці.
Вся його вулиця – це сходи,
що збігають стрімко вниз (…)
У цьому розділі ви побачите більше людей, більше їхніх символічних чи кумедних історій. Але й тут збірку не полишає географія, хоча вона має щораз менший реальний вимір і щораз більший метафоричний. Або просто стьобний:
Справжня поетична резиденція
мала би виглядати так:
Переїхати до Києва,
гонорару не буде, добових не буде,
зняти хату на Трої, взяти іпотеку,
видати із неї відкат своєму агенту,
влаштуватися мийником вікон
десь у центрі,
вісім годин на день,
від на доїзд (…)
Нарешті останній розділ «Гравці». У післямові Олександра Очман дешифрує його назву як «Гра в ці». Можливо, найбільш сентиментальна частина «Кахлів», хоча сентиментальність тут теж приховано під добрячим шаром іронічних замальовок, помітно занурених у сферу культури (невипадково ж тут – гра!). Поєднання жарту з сентиментом логічно призводить до утворення дещо філософічного настрою. А от Юрія Андруховича, який написав до цієї книжки коротеньке «інтро», один із віршів розділу «Гра в ці», а саме «Колядки», майже довів до сліз: «ловиш себе на доволі незвичному бажанні поплакати».
(…) Можливо, саме тому я ніколи не любив колядок.
А от пирога зі смородиною
та хрумкими крихтами зверху
мені бракує.
Потім
бабуся купила касету колядок.
За інерцією
нас ще просили співати,
навіть примушували,
але ми були вже більшими.
А потім
і взагалі
виросли.
Чи не ці слова зворушили Патріарха Бу-Ба-Бу? Чи зворушать вони вас? Хай там як, а «Кахлі» Андрія Шийчука – одна з дуже характерних і промовистих книжок свого напряму сучасної української поезії. Книжка, що чимало розповідає про початок двадцять першого століття та про його культуру.
Андрій Шийчук. Кахлі – Київ: Смолоскип, 2019.