НАСТАСІЯ ЄВДОКИМОВА. КОЛИ НЕБО ВІДКРИЄ ОКО

Нарешті  це сталося: у видавництві «Смолоскип» світ побачила «Глухота» – поетична збірка однієї із найцікавіших авторок наймолодшого літературного покоління –  Олени Герасим’юк. Літературна спільнота дуже довго чекала появу цієї книжки, яку супроводжували перемоги (Міжнародна премія імені Олеся Гончара та друга премія у літературному конкурсі нашого видавництва), скандали (відмова Олени від гранту Президента України на видання поетичної збірки), яскраві виступи авторки (музично-поетичний проект у рамках літературної програми фестивалю ГогольFest із солісткою одного із найпопулярніших сьогодні гуртів – фрік-кабаре  «DakhDaughters» Соломією Мельник) і чудові вірші, які кожен, хто чув Оленине виконання, хотів побачити на папері.

Яке воно – те, про що промовляє письменник, як його сприймати, що чути у цих голосах і відголосках, хто ховається за масками ліричних героїв, як розпізнати локації і окремі топоси, як впізнати легко прочитувані алюзії, між якими рядками приховане гіперпосилання, котре зможе пояснити «про що текст», бо ж питати автора – дарма? Як читачу впоратися із цими завданнями? Відповідь проста: ніяк. Читач/читачка має просто почути. Ніяка теорія не допоможе, не розрадить і не розставить крапок – лише власний слух.  Все. На цьому рецензія мала би обірватися, але є проблема – поетична збірка Олени Герасим’юк називається «Глухота», тобто вірші у ній про нездатність почути, її меседж залишається поза звуковими хвилями, читач – людина без слуху, і всі ми, насправді, існуємо у певному вакуумі, обмежені можливістю доторкнутися до справжнього світу. Оленині розповіді, образи, окремі деталі, самі її вірші затягують кудись у темряву, порожнечу, в нікуди, й усі ці хмари енергетичних згустків – через глухоту.

Збірка починається «візитівкою» Олени,  текстом, який авторка читає дуже часто, який поєднує у собі християнські та фольклорні елементи – про бабу шаманку, котра «гатить у стіну бубон», яка змушує усе навколо крутитися,  танцювати, рухатися, і приглушений звук її бубна задає ритм усій збірці – то пришвидшуючись, то сповільнюючись або взагалі зникаючи у глухоті, адже «небо відкрило око». І усе, що це «око» може побачити, – поетка намагається залатати, виправдати, заховати, змінити, розібратися в проблемах і конфліктах, тобто швидко-швидко, маючи обмаль часу, але безмір внутрішнього заряду, змінити світ навколо. Але… «все – глухота». Ще у 2012-му Дмитро Стус на сторінках журналу «Українська культура» написав про поетку, що «її пошуки – за межею добра і зла, за межею відчаю і надії, її пошуки – на випаленому ще до неї дні пристрасті». Олена Герасим’юк потребує розради, їй потрібно із кимось радитися, і вона звертається до самої себе («не знаю – коли опинилась тут/ хто я така»), відмінної від себе, до другої половинки чи наставниці– «коли я почну називати тебе Іілііт… ти знову отримаєш суть і отримаєш світло», адже Іілііт – це Олена. Йдеться про образ святої Гелени, матері Костянтина Великого, яка відкрила світу реліквії Страстей Христових, чи про святу рівноапостольну Ольгу, Київську княгиню (у хрещенні – Олену), чи про спартанську красуню Єлену, яка постійно тікала (за Евріпідовим домислом)? До котрої із них промовляє авторка у своїх текстах? «Скажуть тобі рушати – будеш іти,/ доки не вчепишся серцем глевким у списа»– кожну із [Г]О[Є]лен потрібно було виривати зі звичних обставин, бо кожна рятувала життя по-своєму, відкривала світові таємниці, показувала невідоме.

Олена Герасим’юк – це авторка, яка у жодному разі не перебуває поза літературним контекстом, вона має виразний голос та знаходиться на одному каналі зв’язку, на одній хвилі та вібрації з іншими поетами. Так, ліричні герої й героїні обох цьогорічних збірок Ірини Шувалової «Ос» і «Аз» в ідеалі мають пройти шлях із дна ріки до вершини гори «так стоїмо але ми не маємо меж/риба роздвоєна я розриваю сіті/ в воду ввійди – і дихай», тоді як книжка Маріанни Кіяновської «ДО ЕР» промовляє про конечність життя та очищення водою «три слова, три біди на три води». Перебуваючи у постійному русі, героїні Олени намагаються усе втопити, омити, накрити хвилею, заховати на дні «замикання вод – хай вже навіть вода не рухається». Чи не найголосніше промовляє архетип води: вода – очищення, занурення у воду – перебування у світі глухоти. Є ті, хто перебувають над водою «коли ти йдеш до мене по воді», та усе інше, що під нею – це корінь світу, це голоси на дні, це самі герої «обличчя у воді – / їх зносить вглиб». Але для них завжди є притулок – це суша: «перестрибую через калюжу» «острів/холодний/малослівний/ багатоводний».

Для того аби позбутися «глухоти» ми маємо оновитися, очистити розум, світосприйняття, переродити природу в собі: «а зараз/ чорніє вода/ чорнітиме/ доки зійде сонце».