МИКОЛА ТРЕТЯК. ТРИ НОВИНКИ З ЦАРИНИ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ: ВІД ПОЛІЩУКА ДО КУЛІША

6 жовтня в київському Будинку Вчителя відбувся круглий стіл і презентація відразу трьох видань «Смолоскипа» – вибраних творів Валер’яна Поліщука і Миколи Куліша, а також антології «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті рр.)». Зрозуміло, що подія в цілому пройшла під знаком літературних двадцятих і тридцятих років минулого століття.
Першим узяв слово директор видавництва Ростислав Семків.

– Ми вирішили влаштувати не зовсім класичну презентацію наших новинок, а радше обговорення, бо тут зібралося чимало знавців літературного процесу двадцятих років, а отже, хочеться почути діалог. Книжки, про які сьогодні мова – це магістральна лінія «Смолоскипа» ще від часів його заснування в еміграції. Спочатку «Смолоскип» постійно повертав в обіг заборонених авторів, а сьогодні – забутих, недооцінених, недопублікованих. А що всі три книжки дуже важливі, хочеться вірити, що ми їх перевидамо, як це вже сталося з творами Олени Теліги, Олега Ольжича, Майка Йогансена, антологією «Розстріляне Відродження» та іншими…

Дослідниця літератури Олеся Омельчук представила впорядковані нею «Вибрані твори» Валер’яна Поліщука.

– Пані Олесю, чи все ввійшло до вашої книжки, а чи є ще щось, що варто опублікувати? – запитав її Ростислав Семків.

– Не ввійшло «щонайменш» двадцять його поем, – засміялась Олеся Омельчук. – А якщо серйозно, до книжки я намагалася брати максимально різноманітні та показові його вірші, а ще вірші важкодоступні, часто такі, які існували в одному примірнику. Плюс, звичайно, статті, полеміка, його теоретичні праці – Поліщук був цікавим теоретиком, зокрема, у сфері розробки верлібру. Валер’ян Поліщук досить пізно повертається до широкого українського читача, але, можливо, в цьому йому якраз і пощастило. Адже саме сьогодні настав час не поверхневого захоплення літературою 1920-х років, а глибшого вчитування в неї. У Поліщука – і про це треба говорити чесно – було чимало невдалих віршів, кон’юнктури, навіть графоманії (пам’ятаймо також, що над усіма письменниками висів Дамоклів меч терору, український авангард не був вільною творчістю вільної людини). Але були й чудові тексти, зрештою, на моє переконання, його вбили якраз у момент розквіту. Тоді, коли він прийшов до конструктивізму, найбільш органічного для себе стилю. Та головна цінність доробку Поліщука в тому, що він був таким собі «робітником літератури», надзвичайно плідним, брався за всі жанри, за всі напрямки, був дуже енергійним, зробив важливий внесок у розбудову культури. Один часопис «Авангард» вартий захоплення.

Після Олесі Омельчук виступив гість із Росії, дослідник літератури і мистецтва ХХ століття, зокрема авангарду, Олександр Парніс. Гадаю, годі й казати, як важливо, що сьогодні, в час путінської агресії проти України, до нашої країни приїздять адекватні, інтелігентні росіяни, котрі працюють над справжнім, справедливим і взаємовигідним культурним обміном між нашими країнами. Так, Олександр Парніс нещодавно випустив фундаментальну працю про українського художника, приятеля Поліщука – Василя Єрмилова.

– Коли я вперше зіткнувся з постаттю Валер’яна Поліщука, то зрозумів, що історію українського конструктивізму досі не написано. Цей конструктивізм мав двох лідерів – Єрмилова та Поліщука. І якщо Єрмилов був ініціатором (він іще 1921 року опинився в середовищі художників, які розробляли цей напрям у Москві), то Поліщук – визначним теоретиком, автором маніфестів. Зрештою, саме Поліщук був і першим, хто розгледів у Єрмилові масштабну постать, оцінив його. Вони були добрими друзями. Й обидва постраждали від власного розіграшу, коли на сторінках «Авангарду» написали, буцімто розробляють «ліжко для кохання». Довелося каятися, закривати часопис. Правда, Валер’ян Поліщук узяв усю вину на себе. Але й Василь Єрмилов поводився шляхетно, вже коли друга було арештовано, він не говорив про нього жодного злого слова навіть вимушено. Єдине, що мусив зробити – знищити плакат «Читайте книжки Валер’яна Поліщука». Потім жартував: «Коли пиляв його, з очей жінки, яка там зображена, витікла сльоза». Та я гадаю, то була сльоза самого Єрмилова.

Після цього логічно перейшли до презентації антології авангардної поезії. Слово взяв один із її упорядників, письменник і журналіст Олег Коцарев.

– Чи перевершила сучасна література український авангард двадцятих-тридцятих років у плані епатажу? – запитав його Ростислав Семків.

– Ні, – переконано відповів Олег Коцарев. – Зараз зовсім інший порог чуттєвості. І те, що за «ліжко кохання» доводилося каятися, нині виглядає дивно. Скажу більше: оце «ліжко», а потім іще одна знаменита фраза «Хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь!» стали частиною обвинувачень, висунутих «чекістами» Поліщуку після його арешту в 1934 році. Його звинувачували не лише в контрреволюції, а й у порнографії. Якщо трохи поспекулювати і невесело пожартувати, Валер’ян Поліщук – перший український поет, розстріляний за порнографію (хоча, звісно, жодної порнографії там не було).

– І, сподіваємось, останній, – додав Ростислав Семків.

– Що ж до самої концепції антології, ми з Юлією Стахівською обрали близько сорока поетів. Серед них не лише «класики»-футуристи. Ми прагнули показати й інші напрямки, скажімо, конструктивізм, експресіонізм. Ми також хотіли опублікувати не лише вірші поетів Радянської України, а й тих, хто жили в Галичині, на еміграції. Тобто абсолютно права Олеся Омельчук, коли каже про те, що в УСРР авангард не був вільною творчістю, але ж були й поети, що працювали в країнах, де не було терору і цензури! Словом, наша мета була розвіяти деякі стереотипи. А ще ми по можливості публікували біографічні деталі. Хоча про деяких поетів поки що нічого не знайшли. Ну, й, звичайно, головна мета: зробити доступними широкому читачеві вірші! Тут треба згадати, як з’явилася сама ідея створення антології. Юлія Стахівська писала дипломну роботу в Києво-Могилянській академії, і їй елементарно не було де знайти текстів авангардистів. Це при тому, що теоретичні дослідження про авангард уже були, і то цікаві.

Між Олегом Коцаревим і присутнім на презентації Лесем Танюком виникла також міні-дискусія про те, чи належить до авангардної поезії творчість Раїси Троянкер, що її взяли до антології. Зупинилися на тому, що це питання дискусійне, і Лесь Танюк не вважає її авангардисткою, а Олег Коцарев трактує декілька її віршів як витримані в конструктивістській стилістиці.

Книжку вибраних творів Миколи Куліша презентували одразу двоє упорядниць – письменниця, драматург Неда Неждана і літературознавець Мар’яна Шаповал. Першою розповідала про видання Мар’яна Шаповал.

– Ця книжка йшла до читача довгі шість років. Але воно було того варто. Адже Миколу Куліша обов’язково треба перечитувати. Він не лише самобутній, модерний, експресіоністичний, він ще й містичний. Наприклад, він дивовижно передбачив свою смерть у листі до Івана Дніпровського. В чомусь можна провести паралелі між Миколою Кулішем і Тарасом Шевченком. Наприклад, в образі «холодної хати». Куліш згадував, як у ній лишала його в дитинстві мати. Відтоді «холодна хата» – символ місця відчайдушної самоти, смутку, відірваності від життя. Є вона й у Шевченка. Говорить про неї й Мокій у «Мині Мазайлі» (вельми автобіографічний персонаж). Вживає такої метафори Куліш і тоді, коли його не прийняли до Спілки письменників – він знав, наскільки це небезпечно. Творчість Миколи Куліша та його біографія сповнена тонких речей, символізму, передчуттів. Сподіваюся, книжку чекатиме дорога і до читачів, і до театру.

Неда Неждана розповіла про свої два шляхи до Куліша. Перший – літературний, другий – через театр, через Леся Курбаса.

– Куліш спростовує деякі міфи. Наприклад, міф про те, що «Шекспірами народжуються». Тобто дехто з театралів вважає, що «новий Шекспір» береться нізвідки, він приходить, уже знаючи театр, усі дрібниці й одразу, з ходу вливається в гармонійну взаємодію. Але Куліш прийшов у драматургію, не орієнтуючись у театрі, йому в усьому допомагав Лесь Курбас, зробив із нього «Шекспіра». Але й сам Курбас не став би собою, не маючи такого автора, як Куліш. Іще один міф – пошук автентичного тексту. П’єси Миколи Куліша засвідчують, що немає ідеально автентичної версії, а було багато компромісів і переробок. Час актуалізує ту чи іншу версію. Куліша у нас, на жаль, ставлять не часто. Чому? Як на мене, справа в масштабі й потужності автора. Щоб його поставити, потрібно мати відповідну йому широту мислення, а також сміливість. Але – символічний збіг – саме зараз були «зависли», а тепер знову рушили з мертвої точки два проекти, пов’язані з Кулішем. Зокрема, у Франції хочуть видати «Патетичну сонату». І я бачила, як цю п’єсу читали актори тамтешнього «Національного молодого театру». Уявіть, який збіг у назві з театром Курбаса! Твори Миколи Куліша сьогодні звучать особливо актуально, і не лише в Україні. Адже й тема свободи й плати за неї гостра як ніколи, й проблеми трикутника «Україна-Європа-Росія»…

Тему Миколи Куліша продовжив Лесь Танюк, який виступив із невеличким коментарем до появи нового видання.

– Я Миколою Кулішем займаюся з 1959 року. У 1992 році я видав двотомник його творів і вже не думав, що доживу до нового видання, а ось дожив. І це чудово, що вона з’явилася. Книжка йде в правильному напрямі в тому сенсі, що в ній акцентовано головні п’єси Куліша, а не ті три твори сільської тематики, які оголошувалися центральними в СРСР. Творчість Миколи Куліша почала реабілітуватися в 1992 році, але глибоко до нашого читача вона ще не дійшла. Сподіваюся, нове видання тут посприяє. Хочу, проте, висловити й кілька зауважень. По-перше, мало сказано про сценічну історію його творів уже за часів незалежності. Адже були цікаві вистави, хоч і відверто небагато. Шкода також, що до книжки вибрали «Маклену Грасу» в перекладі Сенченка. Він був добрий перекладач, але надто швидко працював над цим перекладом («Маклена Граса» збереглася тільки в російському перекладі, тому для українського видання її перекладали «назад» – М.Т.). А я, коли робив свою версію, то це був не переклад, а наукова реконструкція. Бо я працював із чернетками Зенкевича (перекладач п’єси на російську – М.Т.), консультувався з акторами, які грали ту виставу, мені вдалося відтворити багато суттєвих деталей тексту, котрі неможливо було впіймати просто при перекладі. Дуже хочеться, щоб цю книгу обговорювали й читали саме театрали! Адже було б дуже добре, якби Куліш з’явився в театрі з новим мисленням, з новою концепцією, він обов’язково повинен дочекатися нового прочитання!

Що ж, нові видання з двадцятих-тридцятих років ХХ століття йдуть у світ. Досягнення української літератури, на щастя, стають усе доступнішими для різного читача, концентруються не лише в архівах чи рідкісних виданнях, а й у книжках, що їх можна сьогодні купити у магазині.