МИКОЛА ТРЕТЯК. ПОЕЗІЯ ШІСТДЕСЯТНИКІВ ПОГОСТЮВАЛА У ХУДОЖНЬОМУ МУЗЕЇ

31 січня в Національному художньому музеї України відбулися читання, організовані «Смолоскипом» і громадською організацією «Культурний проект». На них поети покоління «двотисячників» декламували вірші, але не свої, а поетів-шістдесятників. Концептуальна ж суть заходу полягала в тому, що читання ці пройшли «на тлі» виставки теж шістдесятників, але вже художників. Таким чином утворився складний багатошаровий контекст із перетинами різних естетичних сфер, із різними інтерпретаціями, з несподіваними поєднаннями.

– Творчість шістдесятників була і пошуком свободи, звільнення від цензури, і своєрідним бунтом дітей проти батьків, – зазначив на початку заходу директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків. – Вони відновлювали силоміць розірваний зв’язок із попередніми досягненнями української культури. Але вони також прагнули й взаємообміну з творами світової літератури, не випадково в середовищі шістдесятників виявилося стільки яскравих перекладачів.

Кожен поет-двотисячник представляв одного поета-шістдесятника. Першим виступив Богдан-Олег Горобчук. Він читав вірші Василя Симоненка. Богдану-Олегу вдалося зробити справді цікавий і розмаїтий вибір творів, із якого можна було побачити як зворушливі юнацькі проби Симоненка, так і його знамениті публіцистично наснажені рядки, а також тонку і зворушливу лірику.

Акцент на ліриці зробив і наступний поет, Дмитро Лазуткін. Він читав твори Миколи Вінграновського, супроводжуючи їх своїми коментарями й інтерпретаціями, зокрема досить несподіваними:

– Мабуть, найважливішим у віршах Вінграновського для мене, коли я з ними познайомився, стало те, як він пише про кохання. Це мене полонило. І, метафорично висловлюючись, мені захотілося «кохати, як Вінграновський».

Олег Коцарев познайомив присутніх із цікавими для нього віршами Івана Драча. Він наголосив, що вважає саме цього поета найбільш естетично різноманітним і неоднорідним серед усіх шістдесятників, адже в його доробку є як вигадливі складні та несподівані вірші, близькі до авангардних експериментів двадцятих років, так і цілком традиційні для його середовища та часу твори. Саме образна, метафорична несподіваність була в центрі продекламованих текстів Івана Драча.

Юлія Стахівська читала твори Ірини Жиленко. Пронизливо-зворушливі «Червоні черепиці…» та інші вірші поетки, яка своїми «родзинками» зробила камерність, емоційність і потужну деталь.

– Мені особливо приємно, що Ірина Жиленко була вірна своїй естетиці писала так, як хотіла, і думала про поезію, а не про амбіції та претензії, – зазначила Юлія Стахівська.

Участь Юлії у вечорі мала ще один цікавий і символічний аспект. Як з’ясувалося, її родичкою була одна з художниць-шістдесятниць, Галина Зубченко.

– Вона виросла на Великій Житомирській вулиці в Києві, і в дитинстві часто гуляла на руїнах Михайлівського Золотоверхого монастиря та збирала там шматочки смальти. Я впевнена, що цей дитячий спогад вплинув на її пізніше захоплення монументальним мистецтвом. У якомусь сенсі взагалі монументалістика шістдесятників під таким кутом виглядає компенсацією знищеного, нагадуванням про забуте.

Після цього настала черга Ліни Костенко, яку представила поетка із «заримованим» у цьому контексті іменем – Олена Степаненко. Можна сказати, що Олені вдалося показати Ліну Костенко не через найхрестоматійніші вірші, а навпаки через менш відомі, часом неочікувані. Не тільки такі, що асоціюються з залізною волею і афористичними формулюваннями, а й емоційно тонкі.

– Ліну Костенко в Україні дуже шанують, вона давно «канонізована», – сказала Олена Степаненко, – але значно важливіше, щоб ми її по-справжньому читали, а не лише цитували з будь-якої нагоди на парламентських трибунах.

І нарешті фіналом заходу стали вірші Василя Стуса у виконанні Павла Коробчука. Головним лейтмотивом «свого» Стуса Павло обрав пам’ять.

– Поет стільки часу провів в ув’язненні, що саме пам’ять стала для нього тим простором із якого він міг черпати сили, тим «місцем», яке генерувало нові надії.

Також Павло Коробчук представив і грайливий любовний вірш Василя Стуса, котрий, на його думку, цілком міг би входити в естетичний і настроєвий контекст уже сьогоднішньої літературної доби.

Цікавою прикрасою вечора стали аудіозаписи поетів-шістдесятників, зроблені в минулі роки, а тепер надані організаторам Центральним державним кінофотофоноархівом імені Г.Пшеничного.

Читання шістдесятників підтримали в публічному просторі тему дуже важливої та поворотної доби в історії української поезії. А інтерпретація їхньої творчості сьогоднішніми молодшими поетами, звісно, була суб’єктивною, проте розмаїтою, непересічною і зрівноваженою – як із елементами апологетики, так і з критикою. Звичайно, приємним є і той факт, що літературна розмова, література як така прийшла цього дня до художнього музею та його аудиторії, котра зазвичай стоїть ближче до візуальної культури.