Микола Третяк. Книжковий Маріуполь

«Смолоскип» узяв участь в екстремальній і стратегічно важливій події: в книжковому ярмарку й фестивалі за двадцять кілометрів від лінії фронту – в Маріупольській книжковій толоці.

Цю подію організувала команда Запорізької книжкової толоки на чолі з Ігорем Гармашем та Оленою Заставною (на запорізький захід «Смолоскип» теж традиційно приїздить). Участь у ній взяли понад сто авторів і близько тридцяти видавництв. Смолоскипівці і продавали книжки, і влаштовували літературні заходи.

Першою подією стала презентація нашого «бойовика» – книжки спогадів повстанки УПА Марії Савчин «Тисяча доріг». Її провели Ольга Погинайко та Олег Коцарев. Ольга Погинайко звернула увагу на пізнавальний аспект цієї книжки, на присутню в ній типологію криївок, на малодосліджену досі тему жінок в УПА. Також вона розповіла про своїх родичів, що мали той чи інший стосунок до повстанської армії. Про одного з них у «Тисячі доріг» є згадка. Олег Коцарев підкреслив літературну майстерність мемуарів, що читаються як пригодницький роман, відзначив високий рівень критичного мислення Марії Савчин.

Пізніше відбулися поетичні читання «Вільні вірші» за участі авторів і лауреатів «Смолоскипа»: Лесика Панасюка, Дарини Гладун, Вано Крюґера й Олега Коцарева. Декламація віршів непомітно перейшла в діалог із публікою про літературні смаки та філософію. На перший погляд це може видатися дивним, але ці теми відчуваються особливо значущими, навіть цілющими саме у прифронтовій зоні.

Наступного дня Олег Коцарев і Ольга Погинайко представили маріупольцям вибрані твори поета Євгена Маланюка. Ця постать не належить до добре знаних у Маріуполі (воно й не дивно, зважаючи на те, що, як повідомляє сама місцева влада, в півмільйонному місті… немає жодної книгарні!), проте охочі познайомитися з його життям і творчістю знайшлися. Олег Коцарев у своєму виступі зупинився на ролі Маланюка як лідера Празької школи поезії та на трансформації його творчості від празького періоду аж до нью-йоркського. А Ольга Погинайко презентувала присутнім яскраву біографію поета. Звичайно ж, звучали вірші Маланюка.

І фінальною смолоскипівською подією Маріупольської книжкової толоки стала презентація літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Про цю премію розповідали, що логічно, її лауреати: Олег Коцарев, Дарина Гладун і Лесик Панасюк. Вони ділилися спогадами про участь у конкурсі, показали свої книжки та прочитали з них тексти. Втім, своїми віршами поети не обмежилися – вони також декламували твори інших лауреатів: Олександра Мимрука та Ірини Шувалової, тож останні теж віртуально відвідали Маріуполь. Символічним і трохи кумедним завершенням стало те, що у ведучого, Олега Коцарева, «сів» голос.

Паралельно з цими заходами тривала торгівля книжками. Маріупольська публіка виявилася доволі мало обізнаною в українській літературі, проте часто в ній зацікавленою. Ось якими враженнями поділилася з всеукраїнською газетою «День» Ольга Погинайко:

– Маріуполь на даний момент є найсхіднішою точкою на карті України, куди я ризикнула поїхати з книжками на продаж (благодійні проекти та презентації були у нас і раніше, а до окупації – зокрема і в Донецьку). Слід зізнатися, що якби цей фест організовувала не команда Запорізької книжкової толоки на чолі з Ігорем Гармашем і Оленою Заставною, я, напевно не ризикнула би. Тому хочу передусім подякувати організаторам, що не бояться їхати самі й вести за собою людей, ніби якісь першовідкривачі-піонери.

Перший фестиваль такого гатунку в місті – завжди «вав-ефект». Передусім це стосується книжок. Маріупольці, підозрюю, до проведення Толоки мало уявляли собі, що український книжковий ринок, відмінний від російського, існує. І тут – Толока!

Спілкування з відвідувачами показало, що, на жаль, більшість перебуває поза українським культурним колом. Більшість відвідувачів просто ковзала оком по наших “Вибраних творах”, зокрема по книжці Василя Симоненка (уперше таке бачила, аби люди не знали Симоненка), а один відвідувач навіть дорікнув нам, що “здесь классики нет”. Але водночас ми бачили відкритість і бажання дізнатися щось нове: знайшлися, скажімо, ті, хто пришов у найвіддаленішу локацію фестивалю послухати про абсолютно невідомого їм поета-емігранта Євгена Маланюка.

Зате маріупольці знали, хто такий Петро Григоренко, і першого ж дня розібрали всі його спогади.

Показові також наші “бестселлери”, книжки, що продавалися найбільше:

1 місце – антологія “Розстріляне відроддення” Юрія Лавріненка

2 – спогади повстанки УПА Марії Савчин “Тисяча доріг”

3 – “Генерал Петро Григоренко: спогади, статті, матеріали”.

Підсумовуючи, мушу сказати, що необхідністьь проведення таких фестів очевидна – особливо у східних російськомовних і російськоцентричних (у культурному плані) регіонах. Але думаю, що не помилюсь, якщо скажу, що практично будь-який обласний центр, крім хіба що Львова, відчув би такий самий «вав-ефект», тож роботи ще – непочатий край.

Серед цих зацікавлених кілька разів траплялися й такі, кого обурювало те, що всі книжки, привезені Смолоскипом і деякими іншими видавництвами – україномовні. А був і ще екзотичніший дядько. Він спитав, чи є на нашому стенді книжки про шашки. А коли виявилося, що таких нема, відповів: «Тоді навіщо було приїздити?».

Сусідство з фронтом у Маріуполі відчувається зовсім не так, як можна було б очікувати. Слідів бойових дій тут зовсім небагато. Стрілянини – принаймні в центральній частині міста – в дні Толоки чути не було. Часто складається враження, що ви перебуваєте у звичайному південному приморському місті, правда, радше індустріальному, ніж курортному. Але ось проходять озброєні автоматами військові та перевіряють докумени в київського поета. От поруч із спорткомплексом «Іллічівець», де відбувався фестиваль, стоїть чимала відгороджена парканом стоянка білих автомобілів із позначкою ОБСЄ. А на окремих парканах трапляються політичні графіті протилежного спрямування. Південна тиша оманлива. Насправді в Маріуполі тривожно. І в такій обстановці особливо важливими є не лише суто військові дії чи заходи економічного характеру. Культура тут відіграє справді стратегічну роль, а літературний фестиваль, ярмарок української книжки стає своєрідним маніфестом, що позначає цю територію на українській культурно-цивілізаційній мапі, створює умови для подальших кроків інтеграції.