Нещодавно „Смолоскип” здійснив серію презентацій книги Олекси Тихого „Мова.Народ”. Не дивно, що місцем для їх проведення стала Донеччина, мала батьківщина дисидента. Кількаденні мандри цим шахтарським краєм зайвий раз переконують, що бути тут українцем значно складніше ніж на львівських вуличках чи серед київських пагорбів. Відповідно, інтерес до заслуг Василя Стуса та Олекси Тихого існує в оранжерейній атмосфері кафедр української мови, осередків „Просвіти” та подібного штибу груп небайдужих. Решта здивовано підніме брову: „А кто такой этот ваш Тихий и почему его именем мы должны называть улицы?”. Питання, звісно, на засипку, от вони всі й присипані під товстим шаром тереконівської породи…    

Донецьк з’являється переді мною як метафора: висотки на березі Кальміуса і малесенька цибулина церквички на тлі масивних тереконів. У цьому степовому просторі все по-спартанськи просто та лаконічно. Важко повірити, що окрім робітничої юзівської естетики, цей край хоча б мінімально підключений до колиски європейської цивілізації – грецької культури, хай і через переселених сюди у 18 столітті кримських греків. Нині про це нагадують кілька ліцеїв, де вивчається прадавня мова еллінів і досить значні маріупольські грецькі громади. Втім, основу донецької ідентичності складають не українці, не греки й не німці, а як ми почули від одного аборигена „люди со всего Союза”. Прагнення інтернаціонального тут надзвичайно потужне  і воно зводиться до єдиного „общепонятного” визначення – „мы русские”. Відповідно, нацменшинам, серед яких безумовно опиняється і українська доводиться існувати у надзвичайно активному стані, стані постійної хімічної реації з оточенням.

Але якщо абстрагуватись, а це таки в умовах Донецька, зробити просто необхідно, то поїздка до краю тереконів була досить пізнавальною. Все почалося із ранкової макдональдської кави: серед столиків на одній із стін Станіслав Федорчук, показав нам мозаїку „Жінка-Птаха” (Алла Горська, Віктор Зарецький, Григорій Синиця). Це одна із тих монументальних робіт, що з’явилися в Донеччині у 80-тих роках минулого століття трудами Галини Зубченко, Генадія Марченка, Бориса Плаксія та вже згаданих художників. Таким чином, панно стало своєрідним вступом до теми „незгодних”, правозахисників та дисидентів і, власне, Олекси Тихого.

Для більшості відвідувачів прес-конференцій та презентацій актуальним було питання, що стосувалося не так книги, як особистості автора: „Хто ж такий Олекса Тихий?”. Тож, прикметно, що в Дружківці, рідному містечку Тихого, цю прикру традицію продовжують і усілякі ура-патріотичні показові фрази втрачали будь-який блиск на тлі загального нерозуміння. Мовляв, що зробив для Дружківки цей педагог? Звісно, нічого: двічі отримував максимальний термін покарання за „антирадянські” погляди, власне, сидів за мову, без якої не мислив свого народу; дбав про людські та громадянські права і створив Українську Гельсинську Групу, написав не одну статтю та книгу, прагнув не лише отримувати рекомендації Міністерства освіти, але й давати їх. Очевидно пан Тухачевський, ім’ям якого названа вулиця, на якій жив Олекса Тихий, зробив набагато більше…

Дружківка та Донецьк не були межею нашої подорожі. Приємно своєю увагою здивував Маріуполь. Якось по-особливому реагувала тутешня громада на презентацію Іваном Коломійцем видань „Смолоскипа”, розповідь Ярослава Гадзінського про літературний конкурс від видавництва, інформацію про Українську книгарню Миколи Леоновича. Хтось казав, що бував на ірпінських семінарах, хтось додавав щось про Олексу Тихого, хтось просто тішився спілкуванню. Подібне було хіба що в аудиторії філфаку ДоНу, коли після презентації Гадзінського просили читати вірші з його „Мареwwwа”, цитували Жадана, згадували про Тихого учасники знаменитого перепоховання у 1989 році на Байковому цвинтарі Стуса, Тихого, Литвина та Марченка.

Тож, коли подивитися на ситуацію під певним кутом, то пазл складеться: свідомі українці тут беруть не кількістю, а якістю, якоюсь внутрішньою крицевістю та ініціативою. Так і пригадується фраза Олега Солов’я про те, що говорити в Донецьку українською скрізь і всюди – це правдивий подвиг.

Донецька одісея показала, що імпульс завжди є першопочатком реакції: хтось сприймав розмову про дисидента як „галочку” і, відповідно, міг залучати до слухачів „адмінресурс”, глаголити пафосні речі, а дехто і не збирався купувати „Мову. Народ”, проте придбав, хоча б із банального інтересу. Безумовно, були й такі, що прийшли зі скепсисом, з ним же і покинули залу. Але головне, що у всіх залишиться чітке усвідомлення проговореного, чинного питання Тихого.  

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.