В Україні щодня тисячі її громадян, що живуть в регіонах, виїздять в пошуках кращої долі до столиці та інших міст-мегаполісів. Втікаючи від нестерпних, образливих для розумної істоти ХХІ століття умов життя, вони прагнуть знайти бодай якусь роботу чи й оселитися в омріяному «Ельдорадо», що так принадно сяє своїми вогнями через морок їх несусвітнього існування… Лише потім з’ясується, що у цьому новітньому раї ніхто не чекає змучених довгою дорогою пілігримів, які так наївно рушили на підкорення свого Вавилону, самовпевнено розраховуючи, що той впаде до їх ніг… Лише одиниці з безлічі досягають більш-менш задовільних результатів – це неспростовний закон життя, проте повсякчас знаходяться охочі випробувати долю – і цей закон теж «залізобетонний».  

Цей приклад легко застосувати й в умовах більших величин. В ролі віддалених бідних провінцій – Україна та інші колишні союзні республіки, звабливою ж метою виступає стара матінка-Європа, де, на переконання «провінціалів», і блакитне небо всипане діамантами завбільшки із страусяче яйце, і бруківку вкриває товстелезний шар євро й доларів. Не знайшовши цих казкових скарбів, більшість їх шукачів-прибульців пускається берега, цим ще більше знижуючи реноме рідної країни в свідомості євроаборигенів. Адже не є секретом, що еміграція інтелекту з України давно завершилася, а вже років з тринадцять виїжджають переважно чорнороби, зневажливо звані там «остарбайтерами». І справа тут навіть не в незнанні іноземних мов – цілком розбалансована система освіти України не спроможна підготувати конкурентоздатні в європейському суспільному просторі кадри. Виховані на згубному прикладі ними ж обраних високопосадовців, які хвацько демонструють цілковиту зневагу до «сильно вумних», українці розгубили рештки освіченості, і максимум, що «світить» їм на чужині – вакансії у сфері некваліфікованого обслуговування. Рідкісні позитивні винятки, не стаючи правилами, на цьому сумному фоні надто помітні, щоби вселяти оптимістичні надії…

Історія відносин України з Європою не менш багата цікавими подробицями, таємницями й інколи драматичними, а інколи комічними сюжетами, ніж багаторічне життя подружжя з різними характерами. Тим більше, що саме завдяки матримоніальній політиці наших князів колись з напівдиких територій творилася основа майбутньої великої Європи. Могутня Київська Русь вигідно використовувала свої геополітичні переваги на шляху «із варяг в греки». Тобто, на перехресті світових комунікацій Україна була таким собі регулювальником руху. З тих часів документально підтверджується участь України у закладенні підвалин спільного європейського дому, що тривала досить довго, аби дім той набув всіх необхідних для життя у ньому факторів. Хрестоматійними, наприклад, є факти просвітницьких місій української еліти в європейських країнах – імена Анни Ярославни, Пилипа та Григора Орликів, Юрія Кульчицького та багатьох інших і нині пам’ятають там. Об твердиню України розбивалися крицеві хвилі варварських навал (включно з останньою за ліком – у ХХ ст.), перетворюючи ту на випалену пустку, але Європа завдяки цьому була врятована.

Такими на сьогодні є основні аргументи прихильників курсу жорсткого «європрагматизму», серед яких затесалися і закохані в романтику старовини щироукраїнські мрійники, які очікують на те, що Європа сама покличе їх «княжити» над нею – на знак минулих заслуг, і вірнопіддані москвофіли-провокатори, і ще безліч строкатого люду.

Дії євроромантиків, попри отримані упродовж віків жорстокі уроки, не менш алогічні. Вони, пропонуючи себе й співгромадян на вжиток сусідам, запопадливо закривають очі на впроваджувану західною бюрократією систему подвійних стандартів у міжнародних взаємовідносинах. Це й нав’язування Україні норм, що явно суперечать її національним інтересам, і намагання зробити з нашої країни такий собі смітник, і відверто споживацьке ставлення до неї, коли у відповідь на важливі для країн Заходу поступки ми не отримуємо жодної компенсації. Поряд з видаванням українцям паспортів Російської Федерації проводиться така ж незаконна паспортизація наших громадян членом ЄС – Румунією (яка, знову ж-таки за прикладом Росії, зазіхає ще й на українські території); не ловлять ґав у цій сфері впливу на нашу політику й інші сусіди. Нормою у спілкуванні з громадянами України клерків амбасад інших країн стало порушення елементарних людських прав. У піврічних чергах за візами євробюрократи прирівняли і заробітчан, і науковців, і журналістів до кримінальних злочинців, що тільки й мріють потрапити до їх країн та вбити і пограбувати кількасот мирних мешканців. Керуючись внутрішньопосольськими правилами, далекими від конституційних норм, вони відмовляють українцям у в’їзді без жодних пояснень причин, а якщо людина починає «качати права», то автоматично отримує довічний «вовчий квиток». (Щоправда, на штучних перепонах їх творці зробили непоганий ґешефт, створивши при посольствах мережу контор, які за «скромну» винагороду вирішать питання з візою. Оперативність для клієнта, у якого зриваються строки угоди або хворіє закордонний родич, стає, звісно, пріоритетнішою за гроші.) Україна для єврочиновників сьогодні – що вбога затуркана селянка-пенсіонерка для вітчизняного народного депутата: той згадує про її існування лише раз на кілька років, коли виникає електоральна потреба, проте, навіть обережно ступивши дорогими лакованими черевиками на глевку землю села, бридливо намагається зайвий раз ні до чого не доторкнутися. Така безвідповідальна політика «сортування» світу (подібно до того, як намагалися розпаювати українців вітчизняні політикани чотири роки тому), поділ його за релігійно-цивілізаційними ознаками, намагання розмовляти з «третім світом» мовою неоколоніалізму під прикриттям ліберальних гасел, використання у міжнародній політиці давно дискредитованих штампів і стереотипів минулого, а то й позаминулого століття, обмеження у доступі до ринків ЄС, зрештою, потурання тоталітарним режимам ряду країн (простіше кажучи, панічний страх перед перспективою втрати регулярних поставок енергоносіїв, підсилений загрозою безконтрольного використання ядерної зброї) – справжня бомба, підкладена під майбутнє всього людства.

Кожен з вітчизняних «провідників нації», схоже, вважає себе кимось на кшталт біблійного Мойсея, в амбітному шалі не помічаючи, що вказаний ними шлях, куди б не був спрямований, веде до нового рабства. Вони товкмачать, що довгу марафонську дистанцію можна легко пробігти зі спринтерською швидкістю, й, не звикши за довгі роки власного безхмарного існування до найменшої праці, навіть чути не хочуть про чорнову роботу. Звичайно, подібні типажі зустрічаються й на європейських теренах, проте там для них, принаймі, не створено такого заповідника з щонайповнішим державним забезпеченням, як у нас. Навряд чи наші можновладці всіх рівнів захочуть пристосовуватись до тих суспільних стандартів, що нині звуться «європейськими, а значить – служити інтересам громадян, діяти ефективно і прозоро тощо. Значить, українському суспільству не залишається іншого шляху, ніж еволюція – через болісні, але необхідні реформи, набуття громадянськості, через сотні й тисячі інших малих кроків. Пригадую, як відомий польський письменник Анджєй Сапковський, який 2006 року приїхав до Києва на книжкову виставку, побачивши хаотичний рух автотранспорту й забиті припаркованими машинами тротуари й проїжджу частину біля Республіканського стадіону, став голосно обурюватися цим. Він був щиро вражений такою картиною в центрі міста, що претендує на «європейськість»! Щоб гідно повернутися до європейського дому, українцям потрібно багато чому навчитись. Усвідомити, що не можна їздити автівками по газонам і дитячим майданчикам, що негоже цмулити горілку чи пиво серед вулиці, кидати сміття під ноги. Питати себе повсякчас, слідом за будівничим Кеннеді, що сам зробив для держави, не намагаючись увірвати собі шматок якихось неправедних благ. Зрозуміти, що жодна влада не має залишатися безконтрольною, що можна і потрібно боротися за свої права, не принижуючи гідності інших, що щастя їсти зароблений власною працею хліб – краще і безпечніше за кинуту «добрим паном» кістку зі столу, якою можна й вдавитися…

Віктор Ющенко одного разу, виступаючи на Світовому форумі українців, слушно зауважив, що «ми живемо у суворому світі, і час перестати скиглити по-українськи». Світ – дійсно не теплична оранжерея для тендітних паростків державності, та й ніколи нею не був. А Україна генетично є Європою хоча б тому, що еволюційний розвиток для неї – органічний. Революційні ж злами – не постійний стан духу народу, а необхідне доповнення, така собі мудро передбачена сигналізація, яка розбудить іноді занадто вайлуватого українця, якщо той засне за кермом серед швидкісної світової автотраси. Ми уникли завдяки їй перспективи опинитися у брудному кюветі, куди вже скотилися чимало учасників цього вселенського ралі. Але подальший рух без дотримання загальновизнаних правил стає смертельно небезпечним, бо навіть найкраще авто без свідомого водія – купа некерованого залізяччя.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.