У сучасного білоруського поета Андрія Хадановича є вірш „Орфей, Еврідіка і Герпес”. Цікавість цього тексту в тому, що насправді вихід у трансцендентне можна побачити скрізь: тунель підземки стає входом до царства мертвих Аїду, а Орфей просто собі чекає чергового потяга. Але говорити про це серйозно, зі щирою вірою та пієтетом, нинішньому поету чомусь не личить: надто одновимірно.  На допомогу приходить іронія із посмішечкою і Герпесом на губі. Іронічне двосвіття відкривається...

У сучасного українського поета, письменника Анатолія Дністрового вийшла книга есеїв „Автономія Орфея”. Ця збірка також подвійна, але інакше. Поет розмірковує над „антиноміями Орфея”: онтологічне – номіналістське, поезія одкровення – поезія конструкту, непублічність – піар. А іронія – хіба в тому, що пан Анатолій десь глибоко в душі вірить у глибину та могутність поетичного слова, так, як Гайдегер вірить у слово Гельдерліна. Але, подібно до Хадановича, Дністровому не вдається / не хочеться оминати підводні рифи соціальної заангажованості в підході до поезії. Адже навіть ця віра – сконструйована: вона виникла внаслідок впливу певних обставин (наприклад, причетності до гурту „Друзі Еліота”), прочитаних книжок, дії сучасної інформаційної машини.

   Презентація, яка відбулася 17 вересня у книгарні видавництва „Смолоскип”, більше скидалася на дружню бесіду – такий собі дискусійний клуб. За словами Ростислава Семківа, це дуже важливо, адже: „Досить велика проблема старшого покоління: Гундорова, Забужко, Грабович – у тому, що вони постійно говорять у вакуум. Дуже полемічні речі просто зависають, їх не проговорюють, тому що мало хто дочитує книжку до кінця. Шкода, але ми поки що не створили інтелектуальної гігієни, поля обміну ідей”.

   Саме пан Ростислав, модератор обговорення, висловив чи не найбільше претензій до написаного. Він вважає, що в цій книжці не надто послідовно дотримано методологічних засад, а ще, наприклад, Еліота згадано як поета, але не згадано як теоретика поезії (власне, його „Соціальну роль поезії”). Блумівський привид страху впливу зчиняє хуліганство – нехтування „теоретичними батьками”.

   Сам Анатолій Дністровий каже, що основний сюжет книжки – схрещення, територія невідомого, що йде від неоплатонічної традиції мистецтва незнання і закінчується „забуванням знання” Дерріда. Тобто: щоб почати писати, треба забути знане, вічну мову поезії, що лишилася в історії літератури. Але наш час сповнений засадничо непоєднуваних речей, а відтак – плаваючих означників постмодернізму.

   Поет Микола Леонович запитав про риторику цієї книги: мовляв, яка її функція, адже можна використовувати риторику задля „красивості”, як рок-гурт, який співає „Бог вас ненавидить”, а його фронтмен-католик (?) пояснює таке богохульство: „Бо класно звучить!”. Звісно, можна погодитися, дещо робиться заради ефекту, але й ефектність метефор виправдана: пластилін культури, поезія юрського періоду, фраза „легені поезії – онтологічні міхи”. Образність порівняння та зіставлення часом буває дуже помічною.

   Під час обговорення виник цікавий момент: розмова про дві категорії поетів, що почалася від згадки про Шеллінга (він поділяє поетів на наївних, які „пишуть як дишуть”, та сентиментальних – знають як писати, вони рефлексивні), а далі звернула в інше русло – про поетів, які люблять піар, і поетів, що його уникають. Перші, за словами дискутантів, це просто погані поети, і вони не мають інших засобів, а другі – добрі. Цікаво, як тоді бути із геніальним поетом Петраркою, який увінчав себе на Капітолії лавровим вінком? Адже, крім нього, певно, був сонм не згірших поетів, але де їхні імена? Звісно, лавр і Лауру (завважте це сполучення – ніби любити любов, милуватися своєю любов’ю до когось, увінчати себе коханим) можна розглянути як метафізичний акт, але все ж самолюбства. Піар для багатьох поетів – це прижиттєве „лаврування”: хто ж як не я сам себе коханого. Та це аж ніяк не головний присуд щодо міри таланту.

   Які дискусії не викликала би ця книжка: про поетів, лібералів, методології, герменевтичну віру у силу слова – вона має за собою посутній багаж та цікаві інтерпретації. Як згадав хтось на презентації слова Хайзінга: „Якби я поставив усі примітки до книжки, то ви б її просто не взяли читати”.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.