Вийшли друком: Пашко Атена. ЛЕЗО МОЄЇ СТЕЖКИ: Поезії. / Передмова Ірини Жиленко. 2007, 96 с. Ціна: 5 грн.

Атена Пашко дуже рано почала писати про осінь, сум, смерть. Глупством було б докоряти їй за це. Справжній поет завжди (все життя) живе на гострій, як лезо, межі між життям і смертю. Може, тому немає нічого в цьому світі мудрішого і печальнішого за поезію.

А також: Гнатюк Оля. ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ ДІАЛОГ: ЧАСОПИС KULTURA ТА ЙОГО СПАДЩИНА (до сторіччя Єжи Гедройця). 2007, 64 с.  (“Університетські діалоги”. №1). Ціна: 5 грн.

Творчість – єдине, що може компенсувати втрату земного щастя. Творчість – сама по собі щастя. Митці подвійно щасливі люди. Коли одне щастя згасне, незгасимо світитиме їм друге, творче щастя. І треба берегти його вогник, як бережуть вогонь освяченої свічечки, несучи його додому з церкви у Страсний Четвер. Творчістю й Україною живе на цій землі поетеса Атена Пашко.

***

“Ми ті, що світяться, що світять…”

Автор цієї книги – світла і щира людина. Така і її поезія.

Автор цієї книги – людина страдницької долі і високих ідеалів. Така і її поезія.

Атена Пашко написала небагато. І це – плюс. Бо ніколи не гралась у слова, не сідала щоденно за стіл, аби віршувати, висмоктуючи поетичні образи з пальця та полюючи на поетичні ідеї в лісах свтової культури. Жива поезія живиться життям, а не його відбитком у літературному дзеркалі. Вірші приходили з болю, і з болем лягали на папір.

Дякую тобі, Боже,

за можливість слова,

що вихлюпнулося

з океану Болю

 

А болю в житті Атени Пашко, справді, було неміряно. “Малою я бачила кров…” – писала вона.

Що ми знали про “західян” за радянської влади? Вони були якісь інші, не такі, як ми; вони знали те, чого ми або не знали, або знали невиразно, лише здогадуючись, але не маючи інформації про трагедію цього “нерідного” регіону України. Про його біль, ріки крові, затятий патріотизм і страдництво в сибірських таборах.

Дитинство – голод і кров…

Молодість – біль од розлуки з чоловіком, багаторічним політв’язнем Вячеславом Чорноволом. І сповнені цим болем вірші того часу.

І страхітливий, спопеляючий біль, коли Вячеслава було убито.

 

Ранила руки

об осколки

шкла

Асфальт обпікав

твоєю

кров’ю

 

Весь її докір до лукавих споплічників-суперників у політиці, які великою мірою спричинили трагічну загибель Чорновола, вилився у скупі рядки:

 

Вони пошили

сорочки

із Твого прапору,

Щоб оберегти своє

тіло

в якому зотліла

душа.

 

Втрати, втрати, втрати…

Але з нею завжди була, є, і завжди буде – Україна, і це – величезне багатство. Це те, заради чого варто і жити, і страждати, і творити поезію. Не голосну, не барабанно-мітингову, а пронизливо-інтимну, і все ж – глибоко патріотичну.

 

Булава засяяла

на сонці

Блиском діаманту

вони

не знають

що то - сльози.

 

Або:

 

Гребля

зловісно насувається

на

Косу Тузлу

Запінені хвилі –

коні

під Батурином

 

Такі вистраждані вірші про трагедію Чорнобиля!

Такі яскраві, дитинно-радісні вірші про “Помаранчевий Майдан”! І така сумна осіння лірика.

Атена Пашко дуже рано почала писати про осінь, сум, смерть. Глупством було б докоряти їй за це. Справжній поет завжди (все життя) живе на гострій, як лезо, межв між життям і смертю; і тема проминальності часу – найголовніша тема світової поезії. Може, тому немає нічого в цьому світі мудрішого і печальнішого за поезію.

Писати прозою про поезію – не тільки тяжко, а просто таки неможливо. Хочеться цитувати і цитувати, бо ніхто не скаже про поезію краще, ніж вона свама про себе.

Творчість – єдине, що може компенсувати втрату земного щастя. Творчість – бодай, найсумніша - сама по собі все-таки щастя. Митці подвійно щасливі люди. Коли одне щастя згасне, негасимо світитиме їм жруге, творче щастя. І треба берегти його вогник, як бережуть вогонь освяченої свічечки, несучи його додому з церкви у Страсний Четвер.

Творчістю і Україною жива на цій землі поетеса Атена Пашко.

А ще – пам’яттю про друзів, мучеників української ідеї, про яких пише так уклінно, так самовідданно, без горджині і самозвеличення.

І попри всі печалі звучить в її поезії оптимістичне:

 

Ми не загинемо. Ми є.

-----------

Гнатюк Оля. ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ ДІАЛОГ: ЧАСОПИС KULTURA ТА ЙОГО СПАДЩИНА (до сторіччя Єжи Гедройця). 2007, 64 с. 

(“Університетські діалоги”. №1). Ціна: 5 грн.

Перший випуск серії “Університетські діалоги” представляє виклад публічної лекції професорки Олі Гнатюк, виголошеної 17 травня 2006 року у Львівському націо-нальному університеті імені Івана Франка. Лекція присвячена ролі видатного польсько-го культурного діяча Єжи Ґедройця (1906 – 2000) в українсько-польському порозумінні.

Авторка Оля Гнатюк є доктором філології, Професором Варшавського універси-тету, керівником Відділу української літератури Інституту славістики Польської академії наук. Авторка грунтовних розвідок з давньої та новочасної української літератури та інтелектуальної історії: “Українська барокова духовна пісня” (1994), “Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами” (2000, 2004), “Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність” (2003, 2006). Як перекладачка спричинилася до значного зацікавлення сучасною українською літературою серед польських читачів. Завдяки її редакторським та упорядницьким зусиллям з′явилися численні видання, що сприяють взаємообізнаності українського та польського культурного середовища.

У 2006 році стала радником з питань культури й науки Посольства Республіки Польща в Україні.

 

Цьогоріч минає сто років від дня народження Єжи Ґедройця та шістесят років від заснування Літературного інституту. Ювілей – це добра нагода для того, щоб осмислити минуле і зробити висновки.

            В Україні Єжи Ґедройць відомий у колах інтелектуалів, але поза ними – це ще, на жаль, не досить знана постать. Тим часом саме йому завдячуємо сучасним станом польсько-україньких взаємин. Єжи Ґедройць та кілька його однодумців змінили обличчя польської східної політики, побачивши в українцях, білорусах і литовцях побратимів у прагненні до свободи та визначивши шлях до спільної мети – створення незалежних демократичних держав: Польщі, України, Литви та Білорусі. Всупереч ситуації, яка витворилася після Другої світової війни, всупереч “ялтинському порядку” Ґедройць та його співробітники прагнули незалежної польської держави, вважаючи, що умовою, sine qua non для її тривкого існування є побудова незалежної української держави. Переконання, що нема вільної Польщі без вільної україни, стало фундаментом концепції східної політики Єжи Ґедройця. Це була епохальна зміна у польсько-українських стосунках.

Ці тези вимагають детальнішого викладу. На перший погляд, еміграційний часопис, невеличке коло найближчих співробітників Гедройця (в українському контексті слід назвати передусім Юліуша Мєрошевського та Богдана Осадчука) було нездатне змінити громадську думку поляків у еміграції, а надто ж – у материковій Польщі. Тож його вплив на політику держави міг би бути лише уявним. Тому нас цікавитиме, що саме змінилося у польсько-українських взаєминах, а також – як можна було, майже не виїжджаючи з містечка під Парижем, вплинути на хід історії в цілому регіоні.

Оля Гнатюк

Ірина Жиленко

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.