Вулиця В.Ющенка
Тепла і золота осінь вісімнадцятого року надихає на подорожі. І в один із сонячних вихідних у коротку авто-мандрівку з Києва вирушила невеличка група з чотирьох поетів, за збігом обставин, смолоскипівських лауреатів різних років: Дмитро Лазуткін, Елла Євтушенко, Богдан-Олег Горобчук і автор цих рядків. Маршрут був на позір вельми банальний: Київ-Батурин. Та виявилося, що більшість із нас там ніколи не була, а Елла була в надто юному віці. Тож Батурин було цікаво відвідати і як історичну місцину, і як місто з пам’ятками, і як територію з гарними природними краєвидами, і, зрештою, як чи не головний проект української архітектурно-туристичної реконструкції двотисячних років.

За вікном автомобіля промайнули барокові красоти Козельця і Лемешів. Біля населеного пункту Кіпті, обговорюючи літературні новинки та скандал із Дроздовським, ми зробили знаковий поворот – на московську трасу. Дорога лишила по собі кілька вражень. По-перше, вона несподівано скромна і вузька (а ввечері геть темна), по-друге, на ній майже не було автівок із російськими номерами, по-третє, спостерігалася дуже виразна концентрація фур із номерами Закарпатської області. І головне – золоті ліси обабіч.

Шляхом із Києва десятки дорожніх знаків анонсують Батурин і розташований у ньому заповідник «Гетьманська столиця». Це підігріває очікування – і тим несподіванішою виявляється загальна занедбаність містечка, щойно заїздиш до нього. Навряд чи буде великим перебільшенням сказати, що у візуально притомному стані перебувають лише власне «заповідні» частини Батурина. Їх, якщо не рахувати річки Сейм, лісів і пагорбів, рівно три. По-перше, цитадель гетьманської столиці. По-друге, палац Розумовського. По-третє, маєток Кочубея. Першу з них відтворили фактично з нуля, а другий ґрунтовно реставрували за часів президентства Віктора Ющенка та під його безпосередньою опікою. Отже, не так і дивно, що, як виявилося з туристичного стенду-карти заповідника, одна з головних вулиць міста зветься саме іменем Ющенка. Не дивно, але несподівано і мило-забавно, як багато що зі зробленого в ті часи. Тож знайти вулицю Ющенка і зробити селфі з табличкою стало одним із важливих пунктів нашої програми, що його втілити вдалося тільки наприкінці.

Відтворена цитадель від самого початку здавалася мені найвужчим місцем подорожі. Я передчував «ефект євроремонту», побоювався недоречності, невписаності в ландшафт і т.п. Втім, як на суто туристичний об’єкт, усе виявилося дуже навіть прийнятним. Фортеця вийшла органічною, її будівлі, від дерев’яної церкви до мініатюрної мурованої скарбниці, часто видавались автентичними. Хоча де-не-де й вистрибувала умовність реконструкції – скажімо, у вигляді відверто сучасних бетонних плит під дерев’яною цитадельною стіною. Відновлені речі цілком нормально взаємодіють із довкіллям – скажімо, з оглядовим майданчиком із розкішним краєвидом над річкою Сейм (не просто собі річкою, до речі, а річкою, на яку в дитинстві до родичів у майже сусідні села їздили двоє з учасників мандрівки, а саме ми з Лазуткіним) і зі збереженою класицистичною церквою, в якій поховано останнього гетьмана Кирила Розумовського.

Симпатичне враження лишилось і від невеликого Археологічного музею – в квитках його позначено як «Архіолоґічний». Його експозиція помітно виходить за суто археологічні межі. Наприклад, з неї можна дізнатися досить химерний сюжет із іменем гетьмана, відомого в історії як Дем’ян Многогорішний. Принаймні для нас стало новиною, що, як вважають дослідники, в нього взагалі не було прізвища в стандартному розумінні, оскільки він був єдиним гетьманом, який походив із селян (а в них натоді прізвища траплялися рідко), сам він підписувався як «Ігнатович». А до розповсюдження прізвиська «Многогрішний» доклав руку його опонент у підкилимних «апаратних» іграх, державний діяч і можливий автор «Літопису Самовидця», людина з не менш колоритним іменем – Роман Ракушка-Романовський.

Біля музею ми несподівано зустріли делегацію видавців і письменників, яка приїхала до Батурина на екскурсію від «Книжкової Толоки», що відбувалася в ті дні в Чернігові.

Палац Кирила Розумовського розташований в іншій частині міста. Цікаво, що вхід у нього можливий тільки в складі екскурсії, зате невеликий парк можна відвідати без квитків. Фасад палацу надзвичайно ефектний, регулярний парк навколо можна в певному сенсі назвати навіть вишуканим. Експозиція в палаці поки що, судячи з усього, перебуває в процесі комплектації, поряд із цікавими речами в ній є предмети явно епізодичні. А цікаві сюжети (як-от міську легенду про скрипаля, який, зачарований, заліз місячної ночі грати на дах закинутого палацу та прийшов до тями лише тоді, коли його спустили на землю) інколи ілюструють доволі наївним псевдоромантичним різновидом сучасного живопису. Проте в цілому класицистичний комплекс має стильний вигляд.

Фортеця і палац – не просто історико-архітектурні об’єкти. Це ще й цікаві приклади політики пам’яті. Крім самоочевидного ілюстрування відомих образів національної історії (передусім – сюжет Мазепи і сюжет Розумовського), тут є, до прикладу, й така тонша річ, як щораз виразніше «прописування» в доволі популярній картинці «козацького» періоду історії України ролі страшини-шляхти. А також на прикладі Батурина бачимо не лише відтворення знищених чи занедбаних об’єктів, але й уявлення українців початку двадцять першого століття, точніше інтелігенції та «правлячої верхівки», про Фортецю та про Палац сімнадцятого-вісімнадцятого століть (щодо Палацу – тут особливої пікантності додає те, що палац Розумовського ніколи не використовувався за призначенням – його легендарно везучий господар помер до закінчення робіт). Наявні в них моменти надмірної романтизації (закривавлена вишиванка в експозиції поміж археологічних знахідок часів руйнування Батурина російським військом) чи наївного спрощення (не надто системна концентрація старих об’єктів, імітацій і стилізацій у палаці Розумовського) лише підкреслюють вагу мотиву пошуку численних забутих і загублених у наших не вельми сприятливих умовах сторінок історії.

Важко не порівняти реконструйований Батурин із іще одним туристичним об’єктом Центральної України – Радомишлем. Нагадаю, що там облаштували вже суто уявний «замок», у приміщенні млина межі ХІХ-ХХ століть, і це відбулося без керівного і смислового державного втручання. Проект у Радомишлі видається доопрацьованішим, гнучкішим, ефектнішим у плані розваг для туристів. Експозиція тут доволі багата і пізнавальна. Але, попри все це, вписаність у ландшафт, у не просто уявлення про історію, а в конкретний потужний міф, у ґрунт реально існуючих (хоч і занедбаних чи повністю втрачених) будівель робить Батурин набагато опуклішим, естетично довершенішим, суттєво більш атмосферним. І навіть не надто повороткий традиційний державницький дискурс чи прямолінійна політика пам’яті не заважають. Не використовують можливостей, але й не заважають.

Будинок Кочубея і навколишній парк належать до автентичних об’єктів Батурина. Хоча й тут трапляється сучасний веселий провінційний колорит – наприклад, виставка вуликів під назвою «Допоки бринить бджола…». У самому будинку шістнадцятого століття є текст знаменитого доносу на Мазепу, портрет Мотрони Кочубей вісімнадцятого століття (копія) та пізніші присвячені їй роботи, зокрема, й відомий Шевченків малюнок (теж копія), її листування з гетьманом, піч із кахлями та інші пізнавальні речі. А в підвалі відтворено в’язницю козацьких часів.

Вхідні квитки до Будинку Кочубея та до фортеці коштують станом на осінь вісімнадцятого року відверто дешево – по п’ятнадцять гривень для дорослих. Квиток на екскурсію до палацу Розумовського дорожчий – п’ятдесят гривень. Де поїсти, ми шукали досить довго, закладів небагато, деякі з них не працювали, зрештою, між варіантом купити їжу в магазині та варіантом пообідати в кафе при трохи приголомшливому самодіяльному музеї Миклухи-Маклая обрали другий.

Коли ми вийшли з кочубеївського маєтку, стало відверто сутеніти. Залишилося закрити гештальт – і зробити колективне селфі перед табличкою «вулиця Віктора Ющенка». Не дивно, що поверталися ми у веселому настрої, ще веселіше слухаючи місцеве радіо якогось із районів Чернігівщині, де життєствердна музика перемежовувалася з оголошеннями про місячник добровільної здачі зброї населенням.

 


У батуринській цитаделі.

Реконструйовані стіни.

На Сеймі

Палац Розумовського.

Будинок Кочубея.

"Допоки бринить бджола..."

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.