ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПРО КНИГУ

Уже другий рік триває сота річниця від драматичних подій Визвольних змагань 1917-1918 років. Як найкраще відзначати цю дату? На нашу думку – дізнаватися більше про ці події. Наприклад, читати про них книжки. Чергове таке видання нещодавно побачило світ у «Смолоскипі». Це дослідження історика Сергія Литвина «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну».

Здоровенний том, майже на сімсот сторінок, дає об’ємний і детальний портрет політика, який став головним символом боротьби України за незалежність у першій половині двадцятого століття. Адже хто б як не ставився до постаті Симона Петлюри, неможливо заперечити той простий факт, що саме Петлюра до останнього провадив організовану війну за самостійність і що саме з його іменем ця війна стала повсюдно асоціюватися. Невипадково воно, ім’я, опинилось у центрі тієї «тріади», що нею таврували різні форми «українського сепаратизму» - мазепинці, петлюрівці, бандерівці.

Із книжки Сергія Литвина ви дізнаєтеся про дитячі роки майбутнього символа боротьби, про його народження у Полтаві (є навіть точна адреса), про родину, про ранню революційну діяльність, журналістську працю тощо. Але, звичайно, основна частина видання присвячена тому, чим займався Петлюра від 1917 року.

Литвин показує роль Симона Петлюри в процесах українізації війська в ті місяці, коли Україна після Лютневої революції тільки потроху облаштовувалася як автономія в складі Російської республіки під орудою Тимчасового уряду. Показово, що вже тоді Петлюра приділяв увагу саме силовому блоку численних українських проблем, можливо, розуміючи, що не соціальні експерименти, а бойова готовність стане вирішальним моментом.

Далі він змальовує участь Петлюри в оборонних боях щойно створеної, фрагментованої армії УНР проти більшовиків під час першої українсько-більшовицької війни. Нагадаю, що він був одним з організаторів Гайдамацького кошу Слобідської України – ця частина добре показала себе в ті дні, коли чимало інших частин не знали, на чий бік стати, «проголошували нейтралітет», а то й тікали до більшовиків. Сергій Литвин також заперечує міф про те, буцімто потім німці самі прогнали Червону армію з України, без допомоги українських частин. Він доводить, що саме українське військо, наприклад, першим увійшло до Києва.

У тій частині книжки, де йдеться про Петлюру в антигетьманському повстанні 1918 року, історик опонує тим дослідникам і публіцистам, які сьогодні з симпатією відгукуються про місяці гетьманату. На думку Литвина, досягнення гетьмана були невеличкі, мало від нього залежали та часто не мали стратегічної перспективи, натомість, прорахунки, помилки та злі умисли були просто катастрофічного масштабу. Проросійська орієнтація Павла Скоропадського, як випливає з цієї книжки, просто не залишала шансів на мирний «транзит влади». Тут же Литвин опонує тим сучасникам і дослідникам, які звинувачують Петлюру в тому, що відразу після повалення гетьманату він спробував захопити необмежену, диктаторську владу в свої руки.

Взагалі, боротьба з міфами про Головного Отамана – чи не найголовніша внутрішня стратегічна мета книжки «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну». Відданим їй історик залишається й у зображенні найгостріших років історії УНР – 1919-го та 1920-го. Він відкидає започатковані Винниченком уявлення про Петлюру як головного винуватця отманащини та інших виявів хаосу при спробах розбудови Республіки та її армії. Продовжує послідовно заперечувати візії Петлюри як диктатора.

У непростій діалектиці відносин УНР і ЗУНР Сергій Литвин однозначно на боці Петлюри. По-перше, він трактує перехід частин Української Галицької Армії на бік білогвардійців як стратегічну зраду української справи. По-друге, угоду Петлюри з поляками про спільний наступ проти більшовиків він, навпаки, розуміє як спробу скористатись останнім шансом поборотися бодай за якусь частину території України, тимчасово відмовившись від того, що вже втрачено (тобто, зокрема, й від Галичини). Зрозуміло, що таку логіку схвалять не всі читачі. Але свій сенс у ній є – адже історик подає магістральною частиною змагань за незалежність боротьбу саме за Центральну Україну. Це найбільший регіон країни з визначальною роллю в питаннях історії, ідентичності, мови, культури, економіки, і без нього незалежна Україна існувати не може ніяк. У цьому підході Сергій Литвин спирається й на думку Петлюри.

Що ж до емігрантського періоду життя героя книжки, автор очікувано великою мірою зосереджується на паризькому вбивстві та подоланні стереотипів стосовно цієї події. По-перше, він наводить чимало фактів, які змушують дуже сумніватися в «незалежності» вбивці, в тому, що він був просто месником за жертв єврейських погромів, учинених на територіях, підконтрольних УНР. Анархіст Самуїл Шварцбард, як показує Сергій Литвин, нерідко перетинався з різними більшовицькими структурами. А в тридцятих роках, після того, як він завітав до Одеси та зустрівся там зі своїми колегами з колишнього анархістського підпілля, за цікавим збігом обставин, усі ці колеги невдовзі були заарештовані.

Так само Литвин відкидає й саму ідею відповідальності Петлюри за єврейські погроми. У книжці «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну» наводяться документальні свідчення про розстріли учасників цих ганебних акцій. Є й звернення Петлюри до військ і цивільних для упередження погромів, інші документи. Ясна річ, це не означає, що влада УНР не несла жодної відповідальності за такі кричущі події на своїй території. Але також зрозуміло, що вважати персонально Симона Петлюру погромником – абсурд. І з огляду на значно системніші погроми, наприклад, з боку білих військ. І враховуючи, що найчастіше погроми влаштовували малоконтрольовані, «отаманські» українські частини. І пам’ятаючи про особливу увагу УНР до єврейських справ – спеціальне міністерство, пошук контактів із сіоністським рухом, державний статус мови їдиш тощо.

Боротьба Сергія Литвина зі міфами про Петлюру когось із читачів переконає, а когось, напевно, ні. А ось у чому об’єктивна й незаперечна вартість книжки «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну» - то це в її глибокому зануренні у факти, в цитати з першоджерел, і то на тлі широкого, синтетичного тематичного охоплення. У книжці Литвина ви познайомитеся з численними зразками автентичних документів – періодики, архівних матеріалів, спогадів, звітів, телеграм тощо. Коли читаєш це дослідження, з’являється досить чітке розуміння, де в той чи інший момент перебували ті чи інші збройні частини, які складалися розстановки сил в урядах, як відбувалися переговори. Такий багатий масив фактів дозволить кожному і кожній спробувати скласти своє особисте враження про карколомні події сто років тому та про роль у них непересічної людини на ім’я Симон Петлюра.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.