Помітною новою книжкою видавництва «Смолоскип» став чималенький том під назвою «Муза і чин Остапа Луцького», впорядкований цілим колективом авторів, до якого ввійшли: Василь Деревінський, Данило Ільницький, Надія Мориквас і Петро Ляшкевич. Про «Музу і чин» уже з’явилося друком чимало рецензій, відбулося багато презентацій (ба навіть ціле презентаційне турне упорядників), вона здобула доброго розголосу. І це чудово, адже постать Остапа Луцького залишається далеко не найвідомішою серед українських читачів і читачок.

А головною характеристикою Луцького я б назвав універсальність і різновекторність таланту і діяльності (власне, «музи і чину»). Так, до історії літератури він увійшов як ключовий «молодомузівець», один із «молодих і нахабних» опонентів Івана Франка. До політичної історії – як український депутат у польському Сеймі, ад’ютант Василя Вишиваного (Вільгельма Габсбурґа). До громадської – як помітний організатор кооперативного руху на Галичині. Тож і не дивно, що «Муза і чин Остапа Луцького» «затягнула» аж на 936 сторінок.

Матеріали цієї книжки можна поділити на два типи – автентичні документи Луцького та інформація про нього вже з сьогоднішньої перспективи, підготовлена названими упорядниками. А серед документів, напевне, перше місце все-таки потрібно віддати поетичним творам, бо ж саме з ними Остап Луцький опинився серед фундаторів раннього українського модернізму. Тут представлено і пародії (зокрема, скандального «Івана Храмка», вірша, що так обурив метра), і самодостатніші тексти, за тодішньою термінологією, «декадентського характеру». Далеко не всі з них сьогодні виглядають естетично переконливо. Навіть у порівнянні з ним же виконаними перекладами з іноземних поетів, його власні твори нерідко виглядають дещо необов’язковими, позбавленими яскравої образності, зате насиченими надто елементарними технічними прийомами. Та є в Луцького вірші настроєві, атмосферно переконливі:

Студентська хата, вечір, смерк —

на небі ясні зорі…

На сповідь споминів, думок

зійшлися душі хорі.


Маляр бездольний і поет,

студентка при роялі —

у мовчанці важкій сидять

без докорів, без жалів…


Меланхолійних тонів чар

пливе кудись — світами, –

і відзиваються серця

далекими думками (…)

Вони добре передають дух раннього українського модернізму початку двадцятого століття. А Данило Ільницький і Богдан Рубчак супроводили їх цікавими та розлогими літературознавчими рефлексіями.

З-поміж документів книги варто згадати й епістолярну спадщину Луцького (зокрема, і листи до Кобилянської та Франка, і лист із ув’язнення, до якого він потрапив після приєднання Західної України до СРСР), і фотоматеріали, і колоритні щоденникові записи часів визвольних змагань, і тюремні документи, і вже згадані переклади та критичні тексти.

Варто згадати предметну, детальну статтю Василя Деревінського, в якій історик змальовує для широкого кола читачів загальне тло історико-політичних і культурних процесів у Галичині від середини ХІХ століття. В інших текстах він також характеризує громадську діяльність Остапа Луцького. Адже, відійшовши від літератури, той був і серед борців за незалежність, і серед діячів кооперації. Належав він, зрештою, до тих, хто прагнули вжити на користь Україні легальні можливості політичної діяльності під владою Польщі після того, як вона захопила західні землі.

Дослідниці Олександра Салій і Надія Мориквас у своїх статтях представили заплутані історії взаємин Остапа Луцького з Ольгою Кобилянською та Іваном Франком. Федір Погребеник і Андрій Гречанюк дослідили Луцького як літературного критика. А Петро Ляшкевич показав концептуальні засади творчості, теоретизувань і культуртрегерських практик Остапа Луцького в контексті модернізму.

Книжка «Муза і чин Остапа Луцького» однозначно повинна стати одним із вузлових видань у сенсі осмислення української літератури та історії першої половини ХХ століття.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.