Комберянов Сергій. Крадії пам’яті. — К.: Смолоскип, 2016. — 216 с. 

В дебютній книжці Сергій Комберянов (раніше твори автора друкувалися у часописах) пропонує читачам встати на місце людини, яку примусово позбавили пам’яті, залишивши лише тіло та мову. Принаймні так зазначено в анотації. Господи, думаєш, тільки не чергова антиутопія, котрими рясніє сучасна українська проза. І деякий час не можеш позбутися думки, що знову йдеться про якийсь глобальний експеримент над свідомістю, який, ясна річ, завершиться результатами не на користь людської природи. Але світ не такий, яким здається. Так само і повість Сергія Комберянова «Крадії пам’яті» виявляється не тим, чим може здатися на перших сторінках.

Формально твір скоріше можна віднести до жанру детективу. Хоча в ньому є ознаки і соціальної фантастики, і антиутопії, і пригодницького роману, і соціальної та психологічної прози. І композиційно побудований він таким чином, що у першій частині йдеться про наслідки злочину (людей примусово позбавляють пам’яті та свободи), а в другій, що є значно меншою за об’ємом, — розповідається, що ж сталося насправді. І майстерність автора полягає саме в тому, що майже до останніх сторінок постать головного злочинця — крадія пам’яті — залишається невідомою. Cлід зазначити, що кожного разу, коли наратив от-от має наблизитися до свого шаблонного та передбачуваного продовження, автор робить різкий поворот і змінює напрямок. Це додає повісті динаміки.

Тож про що книжка?

Одного дня четверо чоловіків і троє жінок прокидаються на галявині в лісі абсолютно голими. Вони нічого не пам’ятають про себе, своє життя, не знають, хто вони та звідки. На допомогу приходять лікарі і слідчий, які нібито мають допомогти їм відновити пам’ять. Ситуація майже казкова. Безпорадні герої, добрі феї у білих халатах. Не важко здогадатися, що це не може бути правдою. До того ж місцем перебування сімох знайдених виявляється психоневрологічний диспансер. І тут ми потрапляємо до широкого кола алюзій від радянської каральної психіатрії до антиутопії Кена Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі».

Семеро людей, що не знають навіть своїх імен, опиняються в ситуації глини, з якої можна ліпити що завгодно, що й намагається робити головний лікар психлікарні, в якій перебувають герої. Їм пропонується пройти психологічні тести, в яких вони мають визначити вік, вроду, силу, розум. Відповідно, серед сімох обираються найрозумніші та найстаріші, найслабкіші та найвродливіші. Годі й казати, що подібні експерименти призводять не до відновлення пам’яті, а до стану фрустрації. На поверхню виходять всі стереотипи, що їх приховує людство за культурним шаром: старим бути соромно, сильніший той, в кого більші м’язи, тощо. Цікаво, що попри те, що спілкуватися одним із одним в лікарні не забороняється, ніхто, крім героя-оповідача на ім’я Іван, не обирає мову. Всі концентруються на тілі. І в цій опозиції мови та тіла, християнського та дохристиянського, культурного та тваринного гору бере тваринне. Не дивно, що герой-оповідач сприймається рештою як дивакуватий, так би мовити, не від світу цього. Він не включається в природній відбір, не намагається ствердитися за рахунок решти. Закохавшись у симпатичну білявку, чоловік одразу стає на альтернативний шлях — слова та любові.

Тож уже на першому етапі, в лікарні, виявляється, що людину визначає не стільки автобіографічна пам’ять, скільки сприйняття оточуючими. І сума зовнішніх оцінок стає потужним чинником, що визначає внутрішню оцінку. І коли в людини немає власної історії, тіло стає простим і очевидним способом дізнатися, хто ти є. Але що можна сказати про людину за її зовнішніми характеристиками?

Може, експерименти лікаря психдиспансеру села Хлівиська Самбірського району Львівської області продовжувалися б і надалі, якби одного разу Іван не викрив, що їх не лікують і не організував би втечу всіх знайдених. Якщо в лікарні герої проходили випробування авторитетом, як в експерименті Мілґрема, то в лісі, до якого втекла група позбавлених пам’яті, вони зазнали випробування свободою. В цьому сенсі Іван майже за Фрейдом виявляється єдиним, хто наважується піти проти батьківської волі в особі лікаря. Решта ж скиглить і жаліється, що знову хоче до лікарні, що там було де спати, годували, тощо. Алюзія на історію Мойсея, який виводить євреїв із рабства, є досить прозорою. Але висновок щодо людської природи знову невтішний — в протиставленні «свобода або безпека» люди обирають безпеку, сите рабство. Так було у давні часи, так залишається й сьогодні.

Перебуваючи в лісі, герої за законами жанру починають вибудовувати соціальну ієрархію. Принцип простий — хто сильніший, той і головний. І знов та сама пісня. Одна форма рабства змінюється іншою. Формат стосунків є далеким від справедливості та принизливим для більшості. І знову ж таки лише Іван не хоче коритися фізично найсильнішому. Щоправда, не з причини особливого свободолюбства, а через те, що закоханий в дівчину, яку сильніший обрав собі за самицю. Якби він був сильнішим фізично, то скоріше за все теж став би лідером, який стверджує свій авторитет силою м’язів та методами досить жорсткого придушення волі інших. Кохання змушує бути людяним, йти проти новоспеченого вожака, допомагати іншим, ділитися з ними їжею тощо. Незважаючи на те, що страх є чи не найдавнішим інструментом маніпулювання та влади, зачатки гуманізму дають свої результати — під час чергової сутички з вожаком всі, до кого Іван так чи інакше ставився по-людськи, переходять на його бік і допомагають подолати альфа-самця. Тобто слово та любов перемагають тіло та жорстокість.

Тут би і завершитися книзі хепі-ендом, але ми не у казці. В другій, викривальній, частині виявляється, що майже всі герої квесту пов’язані між собою родинними чи трудовими відносинами. Щоправда, в геть інших комбінаціях. Найсильніший в реальному житті займає найнижчу сходинку соціальних сходів. Наркоман, син хатньої робітниці. А найслабкіші (найстаріший та наймолодший), навпаки, — на верхній сходинці. Пам’ять повертає до не меш жорсткого та несправедливого світу, де важать хитрість, ницість, жорстокість, соціальний статус тощо.

Тож навряд чи можна стверджувати, що пам’ять — автобіографічна вона чи історична — визначає те, ким ти є. Рабство, страх, підкорення авторитетам — в людській природі. Скільки її не перезавантажуй, матриця залишиться незмінною. Переназивання героїв давньоєврейськими іменами не зробило їхнє життя іншим, бо не змінило їхньої сутності. До речі, дарма Сергій Комберянов дав розшифровку цих імен, полегшивши читачам завдання. Але в людини завжди є вибір — людяність, свобода, любов. Вибір важкий, що передбачає біль, страждання, нерозуміння оточуючих. І якщо припустити, що хтось можете викрасти в людини пам’ять, вона знов і знов відтворюватиме себе.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.