1. Домівка
  2. Статті
  3. ЛЮБОВ БАГАЦЬКА. РЯТІВНИКИ ПАМ’ЯТІ

ЛЮБОВ БАГАЦЬКА. РЯТІВНИКИ ПАМ’ЯТІ

ЛЮБОВ БАГАЦЬКА. РЯТІВНИКИ ПАМ’ЯТІ

На презентації «Антології, мемуари, поезія: презентація нових книжок видавництва «Смолоскип» в аудиторії Антонича у приміщенні Львівського національного університету імені Івана Франка директор видавництва Ростислав Семків, а також Ірина Старовойт, Юлія Стахівська та Олег Коцарев мали на меті познайомити присутніх не просто з новими книжками, а з новими здобутками. Як зазначив Ростислав Семків, «Смолоскип» має три крила: книжки молодих авторів, які видають за підсумками літературного конкурсу видавництва, мемуаристика (здебільшого та, яка стосується 1960-х років) та повернення забутих текстів.

Якщо з першим у «Смолоскипа» все складається добре, бо щороку конкурс відкриває нові таланти, то з другим і третім гаяти часу не можна. Адже, як би то не було сумно, люди відходять у вічність, а старі тексти потроху розсипаються в архівах, тому кожна така книжка – це не просто щось нове і цікаве, це свого роду порятунок частинки історії, пам’яті чиєїсь чи про когось.

«Рятівників пам’яті» цього року, як і в попередні, було відзначено на Форумі видавців. Зокрема антологія «Українська авангардна поезія 1910–1930-х років» здобула одну з нагород «Найкраща книга 21 Форуму видавців». Над антологією упорядники Юлія Стахівська та Олег Коцарев працювали понад два роки. За словами Юлії Стахівської, в історії залишаються маловідомими стільки письменницьких імен, які так і не змогли розквітнути, що нічого дивуватися із такого затяжного укладання. До антології увійшли не тільки київські та харківські поети, Юлія Стахівська зауважила, що український авангард – це навіть не лише Україна. Олег Коцарев розповів про долю деяких авторів та їхньої творчості. А постаті справді були різноманітні. Наприклад, Ґео Коляда жив у Росії, а Андрій Чужий, пройшовши концтабір, і далі писав авангардні вірші, що в принципі рідко траплялося, а потім, у 1970-х навіть намагався їх публікувати. Додала цікавинку до розповіді й редактор видавництва «Смолоскип» Наталя Ксьондзик. Вона переповіла про одного з авторів історію, яку розповів їй засновник видавництва Осип Зінкевич, коли отримав рукопис антології й побачив там знайоме йому ім’я Василя Хмелюка. Саме з цим автором пан Осип свого часу мав змогу зустрітися в Парижі за часів свого студентства. Тоді активна молодь хотіла організувати вечір авангардної поезії і звернулася із запрошенням виступити на ньому зокрема й до Василя Хмелюка. Але поет відмовився, відповівши: «Ні, я не поет, я таксист». Проте до історії він увійшов таки як поет і художник.

Упорядники запевнили, що усі відомості, які їм вдалося розкопати, можна буде знайти в біографіях і коментарях. Проте Олег Коцарев висловив жаль: попри те, що багато хто з авангардних поетів дожив до вісімдесятих, а дехто навіть і до дев’яностих-двотисячних років, не знайшлося дослідників, які змогли б їх знайти та добряче розпитати про літературну молодість. А це значить, що, на жаль, цілий пласт нашої історії літератури безповоротно втрачено.

Більшість текстів антології не перевидавалися після 1930-х років, не кажучи вже про часи незалежності України. Олег Коцарев переконаний, що у книжці зафіксовано важливу епоху в історії української поезії. «Чи могли вони перевернути українську літературу? Амбіції авангардистів, їхні маніфести перевернути світ – це лише ще одна з форм творчості. Насправді ж вони нічого не мали і не могли перевертати. Просто написали ще одну яскраву сторінку в історії української поезії», – підсумував укладач.

«Ми ще досі не усвідомили, наскільки підривну книжку ми видали», – додав Ростислав Семків.

На презентації, однак, говорили не лише про антологію, а представили й інші новинки видавництва «Смолоскип».

Ще одна свіжа книжка, про яку розповіли присутнім, «Василь Лісовий. Спогади. Поезії» – досить філософська книжка про покоління шістдесятників, що, в принципі, й не дивно, адже Василь Лісовий – доктор філософських наук.

Книжка, яка з’явилася дещо раніше і якою пишається видавництво, – «Пилип Гайда. Пройдений шлях». Це книга мемуарів про 50 років життя на Галичині до Другої світової війни. Як зазначили виступаючі, цей текст був недоступний, але тепер став свідченням усної і вже й письмової історії.

«Смолоскип» видав найповнішу колекцію самвидаву. Більше матеріалів про рух шістдесятників, його адептів не видало жодне видавництво», – зазначив дослідник шістдесятницького руху Юрій Зайцев і додав, що «Смолоскип» видає найукраїнськіші видання. Саме Юрій Зайцев розповів гостям презентації про ще одну новинку видавництва «Обвинувачується Михайло Сорока» та центральну постать книжки – Михайла Сороку, якому цього року виповнилося б 100. Дослідник руху розповів романтичну і надзвичайно сумну історію про те, що Михайло зі своєю дружиною прожив усього чотири з половиною місяці, а потім їх розлучили назавжди: «Він помер у концтаборі. Його дружина була буквально у сусідній будівлі, теж у концтаборі, але їй не дали попрощатися з чоловіком. І зустрілися вони лише за часів незалежної України на Личаківському цвинтарі у спільній могилі».

У книжці «Обвинувачується Михайло Сорока» є світлини сина Михайла – Богдана, який став відомим графіком, а роботи його обійшли всі континенти.

«Працюючи над книжкою, ми намагалися відтворити документи не лише текстовно, а й зображувально: шрифтами, розміром – так, як це виглядало в архіві КДБ. Деякі документи, які були читабельні, ми подали фотокопіями з оригіналів документів, – розповів Юрій Зайцнв про роботу над книжкою. – Ви побачите, як фабрикувалися кримінальні справи проти борців за волю України і які були безглузді рішення – без свідків і лише за здогадками. Це книжка, яка дасть докладну, об’єктивну інформацію про комуністичний режим і його злочини перед людством».

Корім цих книжок, представники видавництва «Смолоскип» представили книжки, які поповнили вже відому серію «Вибрані твори»: Ґео Шкурупія, Миколи Куліша, Валер’яна Поліщука.

Присутні студенти, викладачі та гості Форуму видавців зацікавилися виданнями, тож Ростислав Семків подарував два комплекти презентованих книжок філологічному факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Адже пам’ять потрібно не лише рятувати, нею треба ділитися.