Любов БАГАЦЬКА. ПАМ’ЯТІ ГОЛОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ ГРУПИ – МИКОЛИ РУДЕНКА
В день коли депутати у Верховній Раді чубилися і відстоюювали власні інтереси, забуваючи про державу і державників, які допомогли Україні зіп’ястися на ноги, справжня українська інтелігенція зібралася, аби вшанувати видатного українського письменника і філософа Миколу Даниловича Руденка. 19 грудня дисидент і засновник Української Гельсінської Групи мав би святкувати свій 90-й день народження…
16 грудня Українське відділення Міжнародного ПЕН-клубу, видавництво «Смолоскип», Наукове товариство ім. Сергія Подолинського та Київський міський Будинок Вчителя в приміщенні якого проведено вечір до дня народження колишнього політв’язня «Монади Миколи Руденка». Режисурою та постановкою вечора опікувалася Олена Голуб, вміло поєднавши фрагменти фільму Олександра Рябокриса «Українська Гельсінська Група» та вірші й уривки зі спогадів Миколи Руденка «Найбільше диво життя», які виконали лауреати премії ім. Василя Стуса Леся Матвійчук, Кирило Булкін, Микола Косицький, а також Віра Бондар (скрипка). Окрім того, Олександр Михайлюта презентував нову книжку Миколи Руденка. Поза програмою Ірина Ванникова завітала на вечір аби привітати присутніх від імені третього Президента України Віктора Ющенка. Але найбільшою цінністю вечора стали спогади про самого Миколу Руденка людей, які знали його особисто.
Письменник і дисидент Євген Сверстюк назвав Миколу Руденка вчителем життя: «Це була людина, яка при кожній нагоді намагалася виступати проти несправедливості». Осип Зінкевич, голова видавництва «Смолоскип», розповів про свій шлях від заочного до особистого знайомства із письменником. Він розповів про часи, коли він вчився у Парижі, і група студентів цікавилася подіями в Україні, тому, незважаючи на небезпеку, часто навідувалася до єдиної в місті книгарні, де можна було придбати газети та журнали з України. «Ми звернули увагу на журнал «Дніпро», – пригадує він. – У 1948-1950 роках був редактором Микола Руденко. У 1949-му був перший протестний виступ Руденка. Пізніше на зустріч із представником комсомолу України ми запитали, куди з журналу подівся Микола Данилович і дізналися, що він під час сталінської кампанії проти «космополітів» відмовився негативно характеризувати єврейських письменників, яких вимагали виключити зі Спілки письменників України». Тоді стало зрозуміло, що то за людина. О. Зінкевич звернув увагу присутніх на статті Руденка початку 1960–х – „Епідемічна поезія” і „Поезія і полярність”, у яких автор виступав на захист шістдесятників. Згадав про першу телефонічну розмову з Руденком у 1976 році, кілька днів після створення Української Гельсінської Групи.
Директор Інституту літератури України Микола Жулинський пригадував, як був удома в Миколи Руденка в Америці, то був вражений скромністю його помешкання і тим, що Раїса Руденко тоді приготувала українську вечерю. «Він постійно говорив про Україну, хотів повернутися і повернувся», – підводить риску Микола Жулинський. «На вулиці Гончара у скверику я часто бачив Миколу Даниловича. У чорному береті, з посивілим волоссям і в чорному плащі, він походжав алеями скверика. І мало хто до нього підходив, бо складалося враження надзвичайно зосередженої людини, – пригадує академік. – Я пам’ятаю, підійшов до нього, ми сіли на лавочці й почали говорити, і Микола Данилович тоді сказав, що вже 14 років не бачив Києва, але й зараз Києва, на жаль, також не бачить. У Миколи Руденка дуже зіпсувався зір, і він просив не ображатися, якщо він когось не впізнає. Микола Жулинський, підсумовуючи свої світлі спогади про філософа і письменника зазначив, що ми досі не оцінили його спадщини.
Його думку продовжив і підтвердив доктор економічних наук Володимир Шевчук, відзначивши особливий внесок письменника не лише в літературу: Микола Руденко писав, що українським вченим є що сказати світові. У його творах знаходимо відповідь на питання, що саме маємо сказати світові. «Руденко настільки масштабний, – зазначав оратор, – що часом дивуєшся, коли відкривається те, що він давним-давно вже написав».
Окрім спогадів правозахисника і співзасновника УГГ Левка Лук’яненка про створення разом із Миколою Руденком Української Гельсінської Групи, звучали теплі слова до вдови Раїси Руденко, яка підтримувала і всіляко допомагала Миколі Даниловичу. ЇЇ героїчне життя вшанував цілий зал вставанням і аплодисментами, коли О. Зінкевич підніс їй букет квітів.
І врешті, хочеться навести слова і самого ювіляра, який звертався до залу з відзнятих відеокадрів та зачитаних спогадів. Аби кожен зрозумів ставлення Миколи Даниловича до своєї Батьківщини, варто процитувати: «Тепер я знав, як буйно розрослося українське коріння у моїй душі». Саме це коріння живило душу і підштовхувало до дій, давало натхнення і наснагу. Автора забороняли, але він не згас, він горів яскраво і досі горить, світить шлях молодшим поколінням. Підтвердженням цьому була велика кількість молоді на вечорі до дня народження Миколи Руденка.