Любов БАГАЦЬКА. ЛІТЕРАТУРНИЙ ДЕСАНТ “СМОЛОСКИПА” ДО КИЇВСЬКИХ БІБЛІОТЕК
«Звідки таке точне знання читацької аудиторії?» – запитаєте ви. Ні, видавництво «Смолоскип» не проводило жодних соціологічних опитувань чи анкетувань і не ходило по домівках. Ми пішли іншим шляхом – впродовж осені та грудня видавництво завітало в гості до київських бібліотек, аби побачити, чим живуть сучасні читачі, і показати, чим ми можемо доповнити їхнє культурне життя. Слухачам і читачам пропонувалося прослухати коротко викладену історію «Смолоскипа», а також дізнатися про бурхливе життя видавництва нині та про літературний конкурс від тих, хто в ньому брав участь і переміг. І звичайно ж, послухати прозу та поезію лауреатів «Смолоскипа». У семи презентаціях взяли участь Олег Коцарев, Микола Леонович, Карина Тумаєва, Таня-Марія Литвинюк, Ярослав Гадзінський, Ірина Шувалова, Олег Романенко, Дмитро Лазуткін та Олена Степаненко.
Оскільки в кінці року прийнято підбивати підсумки, то хочеться підвести риску і окреслити загальну картину того, що довелося побачити під час літературного десанту до книгозбірень столиці. Отже, перш за все, окреслимо загальні тенденції, а вже потім перейдемо до незвичайних явищ, нехарактерних випадків у окремих бібліотеках.
Отже, найперше, що радувало, – це бажання іти назустріч. Директори та зами центральних районних бібліотек залюбки погоджувалися прийняти у себе гостей. Проте були і винятки. У Центральній бібліотеці Голосіївського району ім. Некрасова працівники погодилися на презентацію, довго відтягували дату, а коли до зустрічі лишався тиждень – відмовилися, не пояснивши причини. Ще краще відзначилася бібліотечна система Дарницького району, директорка якої заявила, що ніяких читачів запрошувати не збирається, не має на це права, і обурившись, мовляв, як можна так використовувати бібліотеки, кинула слухавку. Зате ті, хто приймав у себе «Смолоскип», залишилися не просто задоволеними, а й зацікавленими у подальшій співпраці.
Якщо хтось вважає, що бібліотеки – інституції, що відмирають, то він помиляється. Ледь не при кожній книгозбірні є літературні гуртки, члени яких одними з перших цікавилися презентаціями. А директори бібліотек (якось так склалося, що найчастіше – Галини) радо зустрічали саме українське видавництво, бо їм уже набридли «російські казочки». Не раз відігрівали поетів чаєм після презентації і за чашкою духмяного напою ділилися фаховими бібліотечними проблемами.
Хотілося б також розповісти про дві «най» презентації: найнесподіванішу та найдушевніше. І якщо з останнього не хотіли відпускати поеток зі зрозумілої причини, то з найнесподіванішої презентації не хотіли відпускати вже хлопців – Олега Коцарева та Миколу Леоновича, – але не тому, що вони гарно читали, а тому, що…гарно слухали. У Бібліотеці ім. Панаса Мирного зібралася публіка підготована і «відбірна» – тут діє зібрання поетів Оболонського району, яким, як вони самі зазначили, м’яко кажучи, «за 35». Поетам довелося дбайливо відбирати поезії, які були б зрозумілі гостям і не викликали б суперечок (бо моментами здавалося, що зібралися на дискусійний клуб). І довго ми не могли збагнути, у чому ж справа, доки саме старше покоління поетів не попросило слова. І виявилося, що презентація для них – це привід зібратися разом, почитати своє (та ще й стороннім слухачам). І тоді в гостях почувалися вже ми. Та найцікавіше було вже по закінченні презентації, коли за чаєм ці, здавалося, серйозні люди з дуже серйозною поезією почали читати жартівливі вірші про наболіле в буденному житті та гуморески – жанр фактично відмерлий. І досить таки дотепні.
«Найдушевніша» Центральна районна бібліотека ім. Достоєвського побила всі рекорди: найкоротший час, за який вдалося порозумітися (загалом, менше 15 хвилин!), найактивніша публіка (запитань було багато і цікавих), найбільш читаюча публіка (гості придбали майже всю привезену для демонстрації літературу). Відвідувачів зачарувала поезія Тані-Марії Литвинюк і Олени Степаненко – просили «на біс». Зачудовані і з усмішками на обличчях люди просили контакти і довго не хотіли відпускати наших поеток, які, за словами присутніх, відкрили нове, незвідане для них у поезії. І це було найбільшою подякою за зроблене, те, що на кілька десятків більше людей тепер при словосполученні «сучасна українська поезія» не кривитимуться, а матимуть натхненний спогад.