ЛЕСЯ КАРПА “ДЕСЯТЬ ЖІНОК” (УРИВОК)
Вантажівка кудись приїхала та зупинилася.
З кабіни почулося добірне матюччя: водій проходив контрольний пункт. Після чого ми покотилися далі – вже дуже-дуже повільно, вихляючи туди-сюди, немов на іспиті зі слалому. Кілометрів двадцять трусилися, хоча може й півcотню.
Ми вибиралися з кузова, а чоловіки з автоматами грубо наказували нам вишикуватися точковими ударами дул під ребра. Коли більш-менш пристойну шеренгу сформувати все-таки вдалося, до нас вийшов старший чоловік. Без автомата, зате із тачанкою, навантаженою заступами. Ми намагалися стояти рівно, не хитаючись.
– Знач так, разбираем вот тот завал, – показав на груду свіжої землі, що височіла над досконало білим шаром снігу метрів на десять. – Задача ясна? И давайте резче! Чтобы до темноты успели!
– То ми… просто людей кидатимемо в яму? Без розпізнавання? – неочікувано для себе самої спитала я. Ну, як спитала – загаласувала, як розбуджений ведмідь весною.
Принишкли всі – і полонені, і охоронники. Чути було лиш, як суворий вітер, вишуковуючи шпарини в нещодавно обладнаних бліндажах, висвистує лише йому зрозумілу фантасмагоричну мелодію. Ті наспіви нагадували свист, що передував вибуху міни, і від цього мені зробилося моторошно. Дивно, але мене не наполохали ані військові, що вклали обличчям у землю, ні їхні автомати, ні навіть те, що товкмачив цей навіжений у кузові вантажівки, а банальний вітер забуття – завиграшки.
Але з’ясувалося, що всі інші замовкли не через це.
Двоє чоловіків, не забувши прихопити скоростріли, повели нас до гори.
Здатність відчувати запахи я втратила після удару по голові на автостанції, тож і не зауважила більше нічого підозрілого. Принаймні поки не підійшла до гори впритул.
Але що це? Я протерла очі.
Тисячі тіл.
Розпроклята скеля з тіл, що позмерзалися, як були ще теплі.
Однорідна маса, зіткана з десятків, а може навіть і сотень трупів.
І тут мене прорвало:
– Це ж люди! Ви хочете, щоби ми їх отак просто закопали?! Візьмемо і скинемо їх у яму?! А як же їхні рідні?! Треба ж повідомити! – аж підвивала я, ані крихти не застрашена наставленим дулом автомата.
– Шматки змерзлої плоті, – заговорив мій конвоїр українською. – Як прихопило в листопаді морозцем, так і застигло все суцільною масою.
– Тобто, для вас це – просто шматки замерзлої плоті?! – не вгавала я й відчувала, як із кожним новим словом, ба більше – з кожним новим звуком, з мене виходить щось липке та чорне.
Темрява надійно ховала злість і відчай на моєму обличчі. Я не відчувала своїх рук, – рукавиць, само собою, не видали, – проте копала, перекидала тіла так, ніби то були ляльки. Барбі, наприклад. От тільки заважкі вони всі, як на дитячу забавку.
– Жіночко, просто робіть, як вони кажуть… Бо пробудемо тут до ранку! – мурмотів чоловік у смугастій ватянці поруч, орудуючи довіреним йому заступом.
– А де шини, хлопці? Цю кучу чимось вигріти б, – звернувся на загал хтось із невільників.
Здійнявся галас, який загрожував будь-якої миті перерости в бійню за принципом «усі проти всіх», урвався самотнім пострілом. Хвалити Бога, він виявився попереджувальним.
Як не дивно, люди з автоматами підтримали ідею з шинами. Вони навіть пожертвували нам одну зі своїх запальничок – царський жест.
Ми лежали просто на промерзлій землі та спостерігали, як у ледве посіріле небо відлітають останні клуби чорного диму. Конвоїри ні на мить не припиняли пантрувати наш гурт і, варто віддати їм належне, жодного разу за всю ніч так і не склепили очей.
– Ось війна закінчиться – розкопають братські могили, здобудуть ДНК чи що там іще. Люди знатимуть, де поховані їхні близькі. Ну а поки… є, як є, і ваші,
і наші сховані, – знесилено протягла я, намагаючись заговорити совість.
– Еще одна защитница! – почулося з іншого кінця імпровізованого лежбища. – Когда вы поймете:
не будет никакого ДНК. Всем глубоко плевать, кто там лежит! Сделайте, чтобы не воняло!
Гурт полонених поснідав крижаним вітром уприкуску зі спогадами про часи, коли сніданки передбачали, власне, їжу.
Прожектор освітлив стіну готелю, коло якого ми прибирали чергову партію трупів. Знову палали шини, причому цілком собі «легітимно»: конвоїри взяли нашу методику на озброєння й тепер самі наказували підпалювати колісні бандажі.
Вхопилася за важезну металеву палицю, загострену на обох кінцях, мовби за рятівну соломинку. Зрозуміло, спроби вчинити заколот, маючи лише цього дрючка та запальничку за зброю, заздалегідь приречені – проте завше спрацьовує те ідіотське «А що, як…».
Конвоїр видобув з кишені розвантажувального жилета діряву шкарпетку і простягнув мені.
«Пробач їм, Батьку. Не відають вони, що коять!» – раз за разом озивалася свідомість цитатами з Біблії, доки моє тіло орудувало ломом, переходячи від трупа до трупа. Мертві тримали оборону.
– Вогню, вогню сюди! – почула я чийсь бадьорий голос, а тоді збагнула, що ці слова випльовую я сама. – Давайте ще вогню.
Один із конвоїрів, повагавшись якусь мить, вхопив шину з основи гори і взявся дертися до мене. Він продовбав у трупах поряд глибочезну дірку, встромив туди довгу металеву жердину (судячи зі всього, чи то якийсь спортивний снаряд, чи то взагалі карниз), припасував на її зовнішній кінець политу пальним покришку та підпалив.
А коли у горі Аркадій? Цей ненавмисний здогад уразив своєю очевидністю. Чорти б мене маніжили!
– Вибачте, будь ласка, панове, чи немає серед вас мого чоловіка? – питала я в одного тіла, далі – в іншого, і ті мені змовницьки всміхалися у відповідь: «Стукайте – і вам відчинять».
Один із конвоїрів поклав мені руку на плече:
– Слышь, подруга, они же зашкваренные! Чего ты с ними разговариваешь?
– Як же мертві? Вони трошки мертві, – всміхалася я, а тіла під ногами притуляли до засохлих вуст свої відрубані вказівні пальці: тихо, мовляв, інакше нас
викриють. Але я вже не могла спинитися: – Тільки трошки мертві! Самі погляньте. Он ціла половина людини, низ я ще не видлубала. Бідний ти, йди до мене!..