Кіноклуб: ретроспектива Майка Лі, 23.10 – 06.11.
Майк Лі, який народився у сім’ї єврейських емігрантів з Росії (справжнє прізвище «Ліберман»), на сьогоднішній день є, безумовно найяскравішим явищем англійського і навіть світового кінематографу, не дивлячись на те, що його кращі фільми належать 80-90-м рокам минулого століття.
Він починав ще 60-х як театральний режисер, потім у 70-х зняв декілька телефільмів у актуальному тоді стилі «kitchen sink realism» (реалізм кухонної раковини). Вони відрізнялися особливою увагою до життя та побуту простих людей. Ця стилістика залишилася визначальною для його подальшої творчості. Дія його подальших кінофільмів, які він почав знімати наприкінці 80-х, проходила серед халуп та ветхих урбаністичних пейзажів внутрішнього міста або серед холодного запустіння пригороду. Це була зовсім інша Англія, та, яку не показують туристам та глядачам міжнародних телепередач. Лондон Лі був непривітним та майже непридатним для життя.
Інша особливість Лі – унікальна метода зйомок та роботи з акторами. На початку він зовсім не має сценарію. Замість цього режисер розповідає акторам головну передумову, засновок картини та приблизні характери персонажів. Після цього починається багатотижнева імпровізація, у ході якої актори самостійно розробляють діалоги та сюжетні лінії картини. Навіть більше того – самі персонажі виникають та докладно розробляються завдяки імпровізаційній грі. Критики дорікають Лі, що він змушує акторів робити фільм замість себе.
23 жовтня
Великі сподівання
Великобританія, 1988
Режиссер: Майк Лі
В ролях: Філіп Дейвіс, Рут Шин
Можна розглядати цей дебют Лі у великому кінематографі як сатиричну комедію-критику тодішнього прем’єра Великобританії Маргарет Тетчер. Саме ця «залізна леді» придумала та успішно проводила «джентрифікацію» – облагороджування центральних районів Лондона. Це означало поступове витіснення бідняків з їх будинків та заселення їх людьми із середнім та високим статком. Здійснювалася джентрифікація шляхом поліпшення якості та перепланування житла з наступним підвищенням орендної плати або податку на нерухомість.
Але оскільки це соціальне явище супроводжувалося людськими трагікомедіями, то зміст картини далеко вийшов за рамки чисто політичної сатири. Герої картини, сімейна пара Сиріл та Ширлі, мешкають в районі Кінгз Кросс. Двадцять років тому вони, ймовірно, брали участь у революції квітів та сподівалися на краще життя, але все сталося інакше. У цьому світі щастить лише тим, хто любить гроші. Поступово їх оточують люди, далекі від ідеалістичних розмірковувань, які звикли лише до накопичення та витрачання грошей. Ці нувориші-яппі прибувають з окраїн та вселяються у «джентрифіковані» квартири. Виникає зіткнення радикально протилежних культур та світоглядів, що постійно призводить до комічного ефекту. Алюзія у назві на роман Діккенса не випадкова, але мова йде не про сюжетну подібність, а скоріше про точку зору на світ.
30 жовтня
Солодощі життя
Великобританія, 1991
Режиссер: Майк Лі
В ролях: Елісон Стедмен, Джим Броудбент, Джейн Хоррокс, Девід Тьюліс
Третя картина Лі користувалася шаленим комерційним успіхом і принесла йому аж півтора мільйони доларів! Мабуть ця сума перевищила бюджет фільму у декілька разів. На цей раз дія відбувається у Північному Лондоні, де мешкає «lower-middle class» (зі статками нижче середнього) сімейство: батько, мати та двоє дочок. Батько Енді працює кухарем та мріє розбагатіти, відкривши свою справу. Для цього він купує заіржавілий та напіврозвалений фургон, який після ремонту планує перетворити на фаст-фуд на колесах. Ця ідея викликає в оточуючих лише скептичні жарти. Жінка Венді каже, що у її чоловіка Енді є лише дві скорості – тихий хід та повний стоп.
Дочки охоплені різними маніями: Наталі працює слюсарем, поводиться та вдягається мов хлопець і ніколи не посміхається, а Нікола страждає на напади анорексії одночасно із пристрасним пожиранням шоколаду вночі. Її коханець стикається з певними труднощами: дівчина збуджується лише коли він вилизує политі шоколадом груди.
Не дивлячись на те, що Лі зображує життя невдах майже на соціальному дні, картина залишає світле та тепле враження. Кінокритик Дессон Томпсон відмітив Лі за відкриття «трагічної краси повсякденності».
Нагороди та номінації фільму:
Los Angeles Film Critics Association Awards, USA, 1991: Best Supporting Actress – Jane Horrocks
Independent Spirit Awards, USA, 1992: Best Foreign Film (nominated)
Bodil Awards, Denmark, 1992: Best European Film
London Critics Circle Film Awards, UK, 1992: British Film of the Year
National Society of Film Critics Awards, USA, 1992
Best Film
Best Actress – Alison Steadman
Best Supporting Actress – Jane Horrocks
6 листопада
Кар’єристки
Великобританія, 1997
Режиссер: Майк Лі
В ролях: Кетрін Картлідж, Кейт Байєрс, Лінда Стедмен, Енді Серкіс
У середині 80-х Енні, Ханна та їх подружка утрьох знімали квартиру у Лондоні. Це були важкі часи: молодість, невпевненість, марні пошуки кохання, нестача грошей та постійний Роберт Сміт у якості музичного супроводу.
Та ось пройшло десять років. Ханна із сердитої та жовчної гумористки у заношених джинсах перетворилася на шикарно вдягнену співробітницю успішної фірми. Вона водить службовий автомобіль та планує купити квартиру. Енні повернулася у провінцію, але у справах їде до Лондону на вихідні. На вокзалі Кінгз Кросс вона зустрічає стару подружку, і подорожуючи містом, жінки розуміють, що минуле нікуди не зникло. Воно має над ними якусь незрозумілу та прекрасну владу. Нехай на їхній колишній хаті навіть поміняли двері, а у «The Cure» вийшов тринадцятий альбом, але люди нікуди не поділися. Разом з обличчями з’являються старі спогади.
Фільм отримав приз Європейської кіноакадемії за кращу жіночу роль та нагороди британської газети «Evening Standard» і МКФ у Вальядоліді.