ІЯ КІВА. ВІКТОРІЯ ДИКОБРАЗ: НОТАТКИ НА ШЛЯХУ ДО ШЛЯХУ

«Необхідне підкреслити» — таку назву має друга поетична книжка молодої поетки з Рівного Вікторії Дикобраз, яка цьогоріч здобула другу премію в літературному конкурсі видавництва «Смолоскип». Друга збірка, друга премія — щось у цьому є, якийсь рефрен, якась обіцянка. Але авторка чомусь вирішила написати в невеличкій передмові: «Будьмо відвертими. Це не найсильніша збірка, яку я покажу». Якщо не найсильніша, то нащо видавати? Втім, залишимо відповідь на це питання читачам.

Навіть якщо не гортати сторінки, назва книжки говорить сама за себе — маємо справу із постмодерною ситуацією невпевненості, коли кожна річ не дорівнює собі, а свобода вибору стає не радістю людського буття, а обертається джерелом нескінченних сумнівів та депресій. А якщо погортати — можна з’ясувати, що йдеться й про внутрішній стан поетки, про невідворотність дорослішання, необхідність вибору власного шляху, пріоритетів, цінностей. Зауважимо, все це — на тлі країни, в якій вже не першій рік триває гібридна війна.
Вірші у збірці якнайкраще підпадають під визначення «молода поезія», в різних сенсах цього словосполучення. Одна з домінуючих рис текстів — зухвалість (знову ж таки — в різних сенсах цього слова). Авторка чітко позиціонує себе як поета, наполягаючи, що її досвід є важливим:

«В мене порожні кишені, цупкий наплічник.

Підбери по дорозі, шеф, маю що розповісти».

Слово прирівнюється до справи, віршування — до апостольського служіння, стаючи чи не найдієвішим способом змінити світ:

«Бо поглянь: кожен насправді

береться

за алфавіт,

щоб шукати свій шлях публічно.

І у нього є пільга –

вести за собою іще кількох,

залежно від кількості

добрих віршів».

До речі, послідовне артикулювання релігійності, хоча б у сенсі поезії як релігії, є досить нетиповим для молодих авторів, бо, м’яко кажучи, релігійність або віра наразі не в моді.

«і ми:

покоління

постмодер

нізму війни

та

революцій

покинутос

ті

і мертві

поети наші

святі»

Взагалі ототожнення себе з чимось більшим, ніж ти сам, говоріння про себе як про покоління, уникання «я», вживання «ми», попри всю їхню умовність в поетичному тексті, простежується у Вікторії Дикобраз з вірша у вірш. І це при тому, що за формою її тексти нагадують подорожні нотатки, щоденник, бортовий журнал. Навіть коли в них з’являються діалоги, звертання, розмовні інтонації — складається враження, що все це проговорюється в першу чергу для себе. Виливання на папір стає не просто фіксуванням внутрішніх і зовнішніх змін, а й дієвим інструментом, який допомагає чути себе, розуміти, що відбувається, долати страхи, зрештою, просто не збожеволіти.

Попри те, що тема подорожі, руху, шляху проговорюється безпосередньо, відчуття, що читаєш подорожні нотатки, посилюється й за рахунок того, що в текстах Вікторії Дикобраз фігурують різноманітні топоніми. Ось це рідне Рівне, а ось — Львів, а ось — Одеса, а ось — важка подорож на схід України із невтішним висновком, що історію тепер доводиться вивчати не за підручниками.

«Мене так і водить по всій

країні: від Росії до Польщі».

Освоєння меж країни стає вибудовуванням власних меж. І за цим стоїть не лише цікавість до нових місць чи вражень, а й потреба все побачити на власні очі, перевірити, переконатися, бо в атмосфері суцільної дезінформації, маніпуляцій, «недовіри та злюдяності» (до речі, цікавий неологізм від «злі люди») намацувати те, що необхідно підкреслити, стає дедалі складнішим.

«Історію довелося вивчати на живих уроках.

Зрештою,

якщо все повторюється,

є шанс вгадати між а, б, в.

Необхідне підкреслити – кажуть згори,

і я підкреслюю любов».

До певної міри пересування простором України — це ще й спроба привласнити цей простір, полюбити, щоб нікому й за жодних умов не віддати.

Крім того, у віршах Вікторії Дикобраз звертає на себе увагу висока щільність «сезонних» текстів. Це й пори року, і назви місяців, і слова, що утворюються від них, як, наприклад, «вересно». Власне, майже на початку книжки з’являються рядки:

«Осінь як супермаркет, що працює лише вночі:

тут своя публіка».

І мова не про заяложені порівняння осені із сумом, а літа із радістю. Всі ці календарні спостереження — спроба зафіксувати зміни. Зрештою, якщо ліричний суб’єкт віршів Дикобраз — мандрівник, для якого шлях не мета, а спосіб життя, то воно й недивно, що у її текстах рефлексії виникають з ототожнення себе з навколишнім середовищем, бо тут до певної міри йдеться про розчинення у ньому, тому пора року виявляється скоріше не часом, а місцем, а текст стає намаганням висмикнути себе з простору, обвести крейдою, написати вугіллям на білому аркуші. Це ті самі відбитки на дорозі або на снігу, тільки у вигляді літер.

До речі, тема снігу теж є наскрізною у текстах авторки. Сніг — це оновлення, зміни, бо прийде і все замете, й доведеться починати з чистого аркушу. Сніг — це безпам’ятство, повторюваність невивчених уроків. Сніг — це перевірка на міцність, час, щоб обернутися, подивитися на пройдену путь, підбити підсумки:

«Доки сніги стережуть кожне ваше рішення,

хай із рук вислизає впевненість (по-сезонному)…»

До речі, щодо підсумків. Що, власне може бути головним для того, хто весь час у дорозі, в кого у ребрах протяги? Звісно, що свобода. Може, тому у текстах поетки такою важливою стає тема дихання і перелічуються чи не всі органи, що так чи інакше його стосуються: горло, легені, ребра, трахея. Отже, вільно дихати — це те, що необхідно підкреслити. Вільно пересуватися — це те, що необхідно підкреслити. Вільно обирати — це те, що необхідно підкреслити. Вільно жити — це те, що необхідно підкреслити. А ще необхідно підкреслити — писати вірші. Принаймні саме це видається важливим, якщо прочитати другу збірку віршів Вікторії Дикобраз.