Хвильовий. 5 т. Хвильовий. 5 т. Литвин Сергій. СИМОН ПЕТЛЮРА У БОРОТЬБІ ЗА САМОСТІЙНУ УКРАЇНУ САВЧИН МАРІЯ. ТИСЯЧА ДОРІГ МАЛАНЮК ЄВГЕН. ВИБРАНІ ТВОРИ
Ціна: 500 грн. Ціна: 500 грн. Ціна: 250 грн. Ціна: 100 грн. Ціна: 120 грн.

PostHeaderIcon Новини



Цьогоріч останній дзвоник я почула в дещо несподіваній інтерпретації: під вікном верещали і заливалися сміхом дівчата-випускниці п’яними, очевидно, незвиклими до випивки (як же хочеться в цьому не помилятися) голосами. Повз них мама вела додому маленького і святково вбраного сина, скоріш за все, першокласника. «Хороший приклад…» – промайнуло в голові. І вже наперед було зрозуміло, що буде робитися на Хрещатику. Неприємні здогадки підтвердилися: зграйки дівчат і хлопців під градусом із цигарками в зубах і пляшками пива в паперових пакетах лізли у фонтани, стрибали по клумбах, кричали щось неадекватне. У них радість – школа закінчилася, тепер все можна. І не змігши дочекатися наступного дня (та піти подалі від людських очей), щоб випити за свій випуск цивілізовано у замовлених батьками кафе і ресторанах, влаштували генеральну репетицію випускного вечора у польових умовах у центрі столиці. Лише раз очі мої були здивовані приємно, коли між натовпу дівчат у білих гольфах і совкових шкільних формах (це ж скільки треба було перерити мотлоху по селах, щоб такі раритети відшукати!) око виділило юнку у вишиванці. Ось воно! Новий формат одягу до останнього дзвоника: біла сорочка, чорна спідничка. Такий вихід знайшла і моя подруга – вдягтися з чоловіком у вишиванки на випуск доньки. Такі чомусь досі несподівані прояви якогось тверезого мислення – рідкість у країні, незалежність якої скоро друге десятиліття святкуватиме.

Конкретний приклад бардаку в центрі столиці, що ніяк не тішить ні мене саму як частину молоді, ні батьків тих самих випускників, ні тим паче пересічних перехожих, – привід замислитися. Це просто однин із днів, що показав ситуацію, як вона є. Можете сказати, що я ставлюся упереджено до всього цього. Так, свято можна відзначити. Але чому в нашої молоді немає культури відпочинку? Чому вважається, що круто пити пиво чи щось міцніше на лавці, плюватися на всі боки, чіплятися до перехожих, викрикуючи при цьому провокативні фрази?!

 

Перебіг останніх президентських виборів засвідчив принципову не­змін­ність маніпулятивних міфологем новітньої української історії. Попри всю різноманітність в оцінках результатів перегонів, у післявиборній аналітиці неважко було виокремити той традиційний набір стереотипних штампів, який визначає пропагандистське обличчя нашої політики протягом останніх майже двох десятиліть. Водночас зрозуміло, що всі ці недолугі банальності потребують якнайоперативнішого розвінчання, котре аж ніяк не може бути завданням одного невеликого публіцистичного допису. Тут варто лише вказати найбільш використовувані для «промивання мізків» тези.

Першою з них є заяложене ще з часів «зміни караулу» на Банковій у 1994 році твердження про нібито ледь не зразково «цивілізований» характер передачі влади і взагалі циркуляції еліт в Україні. Мовляв, подивіться – у сусідів танки по будівлях парламентів стріляють, суперників по виборах до в’язниць запроторюють, ну, на крайній випадок, меблі попередника з вікон резиденції викидають, а у нас все майже гламурно. Якщо й революція, то неодмінно «елегантна». При цьому майже повсякчас замовчується – свідомо чи ні – той очевидний факт, що важливішою за конкретні форми та методи політики завжди є її зміст і мета. Звісно, ще ніхто по-справжньому не спростував улюблений постулат гуманістів про те, що найблагородніша мета не варта жодного людського життя (а бодай і дитячої сльози). Однак, навіть найлакованіша зовні політика так само може бути спрямованою проти людей і, таким чином, бути нецивілізованою й антигуманною за своєю суттю. Позірна «миролюбність» часто веде як мінімум до невирішених проблем, а як максимум – до злочинних змов еліт, наслідком чого так само є загублені людські життя й долі. Брутальність у ставленні до опонен­тів і прагнення підняти країну з колін – якості цілком поєднувані, як і дипломатичність та зрада чи запроданство. Іншими словами, принциповим моментом насправді є не так «фасадні» взаємини між політичними суб’єктами, як чистота їхніх реальних стратегічних намірів.

 

З приємністю повідомляємо вас, що наш чудовий альманах “Молода нація” досяг вельми поважного віку. 20 травня у будинку МБФ “Смолоскип” відбулося урочисте відзначення ювілейного (50-го) випуску “Молодої нації” та презентація сайту альманаху “Молода нація”.  Також молодими науковцями було проведено “круглий стіл” на тему: “Україна у пошуках ідентичності: перспективи та суперечності”.

За підсумками “круглого столу” планується видання спеціального випуску альманаху “Молода нація” (учасникам нагадуємо, що матеріали доповідей слід подати до 20 червня поточного року).

 

 

15 травня У будинку "Смолоскипа" проходив концерт гурту "Обійми дощу" і відбулося відкриття виставки художниці Ірини Ковальської. Виставку можна побачити до 15 червня.

Було по-весняному тепло, часом, навіть дуже.
Були ті глядачі і глядачки, про яких мріють артисти.
Були ті музиканти, яких в Україні не вистачає.
Була художниця, малюнки якої змушують зупинитися й задуматися.
Були бублики й чай, були цукерки, які танули від тепла всіх Вас.

Спасибі! Смолоскип та "Кухня-арт".

 
Перші кроки переможців президентської кампанії-2010 та загальний політичний контекст нинішньої весни виявили чимало знакових моментів, які мали би стати попередженням на майбутнє для кожного по-справжньому небайдужого та вдумливого спостерігача.

Так, монополізація системи влади, втілена в освяченій високим іменем «Конституційного»» Суду зміні правил формування урядової коаліції та відтермінуванні місцевих виборів, створює вкрай небезпечні прецеденти. Найприкріше, що ці політичні «міни уповільненої дії» закладено не тільки під чинного главу держави та свіжоспечену парламентську більшість, а насамперед під українську державність загалом. Тож опозиційним нині політичним силам насправді нема чого зловтішатися – адже вже завтра на місці монструозної олігархії можуть опинитися вони самі. До того ж, якщо бути відвертими, початок «політико-правовій» вакханалії було покладено ще за часів «помаранчевої» влади, а нинішні керманичі просто доводять розпочате їхніми попередниками до свого логічного завершення – тобто до цілковитого абсурду. І особисто я не здивуюся, якщо після 30 травня (дата, коли мали би відбутися безпідставно перенесені місцеві вибори) десь у Трипіллі або Гуляйполі станеться постмодерний рімейк старої доброї отаманщини під гаслами невизнання «незаконної влади». Й, до речі, можливі ініціатори заколотів будуть абсолютно праві! Наших недолугих можновладців, які звикли буквально на кожному кроці плодити правові та управлінські колізії рівня державної зради, наразі рятує лише те, що, як співається в одній пісні, «настоящих буйных мало, вот и нету вожаков». А якщо такі таки з’являться? Тим паче, що для остаточної дестабілізації ситуації в одній окремо взятій країні багато людей і не треба.

 

Відбулись круглі столи «Криза наявної системи міжнародних відносин», «Альтернативні способи поширення творчого продукту», «Державна інформаційна політика як фактор розвитку патріотизму: тоталітарна загроза чи консолідація нації?», «Масова література: Чи потрібні Україні власні "донцові-марініни" енд ко?», «Українська російськомовна молодь і її можливий культурний шок від читання сучукрліту», «Проблеми сучасної освіти як гальмівний фактор розвитку нової української еліти», «Графіті як соціо-культурне явище: боротьба за допомогою знаків?», «Чоловіки у кризі або деструктивні маскулінні практики в українському суспільстві», «Перспективи приходу до влади радикальних угруповань», презентація часопису "Спільне: журнал соціальної критики", «Нецензурна лексика в сучасній українській літературі: самовираження, вимога часу чи спосіб привернути увагу?»,  «Про що говорить і мовчить соціальна реклама в Україні?», «Сучасна літературна критика в Україні: між пасквілем і панегіриком»,  «Силові структури держави як опора демократії чи палиця-демократизатор?», «Кому потрібна Шевченківська премія? (українські літературні і книжкові відзнаки і рейтинги)», «Лабораторія: творення літературних і квазілітературних текстів як колективний акт».

Попереду - нові ідеї, нові зустрічі, нові пригоди. Усім дякуємо та запрошуємо активно і одразу ж залучатись до підготовки наступного семінару!

Оргкомітет, учасники та учасниці Семінару з запрошеною гостею - Оксаною Забужко.

Щоб побачити фото у більшому розмірі, напишіть у вікні оглядача лінк http://www.smoloskyp.org.ua/images/stories/imgp0935.jpg.

 
ними стали (подаємо у алфавітному порядку, без зазначення місця): 

В номінації "Поезія":

Ольга Вербицька (Львів) за збірку "Zанадто"

Дана Кваша (Вінниця) за збірку "Білі ночі"

Юлія-Ванда Мусаковська (Львів) за збірку "Маленький Париж і великий кураж"

Карина Тумаєва (Київ) за збірку "ZOO"

Ірина Шувалова (Київ) за збірку "Ран"

В номінаці "Проза":

Тарас Жеребецький (Івано-Франківськ – Київ) за роман "Четвертий триместр"

Ігор Козаченко (Київ) за роман "Темний, темніший, найтемніший"

Ганна Костенко (Одеса) за роман "Те, що позбавляє  сну"

Анна Рибалка (Львів) за збірку короткої прози "Мозаїки  міста"

А також:

Марія Вакула (Київ) за сукупністю поданих творів 

Заохочувальні премії отримають:

Мар'яна Максим'як (Львів) за збірку поезій "Цифри, що танцюють"

Тетяна Рубінська (Надвірна – Київ) за збірку поезій "Рожевий Фламінго на снігу"

Максим Волохань (Дніпропетровськ) за збірку поезій "Потяг  на Буенос-Айрес"

Роксолана Сьома (Київ) за роман "Вакація до Танґермюнде"

Дмитро Чистяк (Київ) за поетичні переклади 

Журі  також вважає вельми перспективною творчість Антоніни Аністратенко (Чернівці), Ольги Ільчак (Львів), Олександри Ковалевської (Луцьк), Василя Лозинського (Львів), Мирослава Мика (Івано-Франківськ), Олексія Панасюка (Житомир – Київ), Наталії Пасічник (Теребовля), Альбіни Позднякової (Львів), Лариси Радченко (Львів), Альбіни Саженюк (Київ), Вікторії Тростогон (Вінниця – Київ), Катерини Тягло (Харків).

ВІТАЄМО ТА ЗАПРОШУЄМО НА ЦЕРЕМОНІЮ ВРУЧЕННЯ НАГОРОД КОНКУРСУ,

котра відбудеться 2 травня (неділя) о 14.00 в будинку видавництва "Смолоскип", Київ, вул. Межигірська, 21.

 
З 29 до 30 березня 2010 р. у Брюсселі проходила  міжнародна конференція з питань вивчення й дослідження опозиційних  рухів 1960-1990-х років під назвою “Суспільна пам’ять та самвидав у країнах Центральної та Східної Європи”.

Учасниками  конференції стали знані фахівці  у цій ділянці досліджень: Олена  Струкова (Російська державна історична  бібліотека, Москва, Росія), Артур Йозвік та Алісія Вензерз-Глуза (“Карта-центр”, Варшава, Польща), Дмитро Кокорін («Меморіал», Москва, Росія), Ян Кула та Вільям Пречан (Чеський документаційний центр, Прага, Чехія), Андре Людке (Центр комп’ютерних технологій Бременського  універститету, Німеччина), Ян Новак (Фундація Libri Prohibiti, Прага, Чехія), Дмитро та Тетяна Притикіни («Меморіал», Санкт-Петербург, Росія), Мануєла Пуц, Сузанна Шатенберг, Манфред Зеллер (Інститут із вивчення історії Східної і Центральної Європи, Бремен, Німеччина), Сілке Рухманн та Вольфрам Селло (Архів Роберта Хавеманна, Берлін, Німеччина), Ольга Заславская (Архів Центрально-Європейського університету «Відкрите суспільство», Будапешт, Угорщина) та інші науковці.

Україну на конференції представляв директор Музею-архіву українського самвидаву  при видавництві «Смолоскип» Олесь Обертас, який виголосив доповідь про стан досліджень із дисидентського руху в Україні та презентував свою книгу “Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-і – початок 1970-х років)”, яка не так давно вийшла друком у видавництві «Смолоскип».

 
26 березня у “Смолоскипі”  відбулася презентація  книги-дослідження  Олеся Обертаса  “Український самвидав”,  присвяченої  нелегальним  і напівлегальним публікаціям антитоталітарного опору 1960-1972 років.

Ця  книга є, напевно, першою спробою  узагальнити самвидавний досвід шістдесятників. І вже в цьому  полягає її важливе значення. Також  істотно, що книга Обертаса через  дослідження і нагадування підтримує  актуальність самвидаву для нашої  культури та історії, адже навіть у ті роки самвидав був розповсюджений серед доволі обмеженого кола людей, тож, аби ця сторінка не “забулася”, її треба час від часу актуалізовувати. Крім того, важливість дослідження в тому, що воно вельми яскраво демонструє ті змістовні й стилістичні особливості публіцистики шістдесятників, котрі певною мірою вплинули й на обличчя сьогоднішньої української журналістики. У цьому сенсі добре, що Олесь Обертас опублікував не лише свій аналіз явища, а й зразки самих текстів самвидаву та різноманітні ілюстрації.

Автор поділяє розвиток українського самвидаву  на три періоди. Перший – 1960-1962 –  став часом його зародження на тлі  хрущовської „відлиги”, коли неофіційно друкувалися переважно літературні  й літературно-критичні твори, мемуари тощо. У другому (1963-1965) періоді автори обережно і часто анонімно почали критикувати радянську владу, переважно озираючись на постулати марксизму-ленінізму. Самвидав ставав елементом мирного антирадянського інтелектуального опору. І останній період (1965-1972), каталізований початком арештів та інших форм тиску на інтелігенцію, став часом радикалізації громадсько-політичного напрямку самвидаву.

 
19 березня у видавництві «Смолоскип»  відбулася презентація книги  Артема Сокола «Аглая». Цим  виданням автор запровадив досі  небачений в українській літературі  жанр повісті-продовження.
 
Багато років Артем Сокіл не хотів публікувати власне продовження недописаного роману Миколи Хвильового «Вальдшнепи», аж ось нарешті воно виходить друком у «Смолоскипі». До участі в презентації були запрошені студенти та науковці з кількох регіонів. Щоправда, автора ми не побачили, він так і лишився інкогніто.

Відомо, що «Вальдшнепи» Хвильового, а точніше, їхня перша частина, що дійшла до нас, присвячена літературній і політичній дискусії кінця 20-х рр. ХХ ст. Минуло тридцять років, Артем Сокіл замислився над продовженням цих «птахів» і переніс події в Харків шістдесятих. Тут уже маємо нащадків героїв Хвильового: Аглая, професор Вовчик, його дружина тьотя Клава та їхні діти. Цей твір свідомо написано стилем «романтика вітаїзму», щоб актуалізувати саму згадку про цю постать, про твір, який на той час був майже забутий, а сьогодні знову змушує нас про нього дискутувати. Так склалося, що Миколу Хвильового частіше асоціюють навіть не стільки з його полемічною публіцистикою та «Синіми етюдами», скільки саме з «Вальдшнепами». Можливо, у них дійсно є щось таке, чого ми ще  за своєю короткозорістю не змогли відчитати, а може, справа і в таємничості долі цього роману, який „розчинився” в спецлужбах. Тому письменницька спроба Артема Сокола повертає до інтерпретації Хвильового, щоправда, вже часопросторової.

 

Можливо, день був таким (як-не-як, 9 березня — день народження Тараса Шевченка), але на відбірковому турі молодіжного всеукраїнського фестивалю читаної поезії «Молоде вино» від МБФ «Смолоскип» у харківській книгарні «Є» порівняно із минулим роком звучало набагато менше верлібрів. Натомість побільшало силабо-тоніки.

Так само побільшало учасників минулих  років, які просто прийшли подивитися і підтримати учасників. Цей крок був правильним, адже конкурс, як відомо, змінюватиме формат. Побільшало нових імен. Час покаже, скільки із новачків залишиться в пам’яті, а тим паче в літературі. Чимало із 25 молодих поетів, які зголосилися цього року взяти участь у конкурсі, читали свої вірші на публіку вперше. Відчувалося майже збудливе напруження, а серйозні хлопчики у піджачках викликали відчуття серйозної імпрези на кшталт «круглого столу» про сучасну поезію із практичною частиною і обов’язковим розбором польотів.

Польоти поетичної думки оцінювали визнані  сомельє «Молодого вина» поетка і журналіст Марина Брацило, поет і викладач Роман Трифонов і Сашко Ушкалов, арт-директор книгарні, поет і письменник. Скеровував ці польоти ведучий Ігор Зарудко, кожному з учасників даючи влучну характеристику і додаючи позитиву перед виступом. Як прокоментував це Сашко Середа, один із учасників: «він щохвилинно розважав поетів своїми жартами, знімаючи останні краплі напруги з творчих душ». Натомість напруга не зникала у слухачів. По-перше, всім було цікаво, хто здобуде можливість відстоювати честь харківської поезії на фіналі у Києві, а по-друге, автори намагалися не просто прочитати тексти, а й передати емоції, енергетику своїх текстів. У декого це невтомно скочувалося до кращих традицій декламаторів із майданів, але дехто своїм артистичним виконанням примушував тамувати подих.


 
 
<< Початок < Попередня 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 Наступна > Кінець >>

Сторінка 45 з 58
ТОЧКА ЗОРУ
RSS
Огляди
Іван Коломієць. Маємо Церкву

і Я кажу тобі: ти – Петро, і на цьому камені Я створю Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її.

Матвія 16:18

 
Іван Коломієць. Цікаві один одному

Одразу кілька сигналів надійшло од Європейського Союзу, котрі свідчать, що Україна залишається цікавою Європі і двері для неї прочинені.

Опитування
Де найчастіше ви купуєте книжки Смолоскипа?
 
ДРУЖНІ САЙТИ
НАШ БАНЕР

Статистика
Besucherzahler mail order russian brides
счетчик посещений