Хвильовий продовжує хвилювати
Олег Коцарев
У „Смолоскипі” триває видання найповнішого на сьогодні 5-томного зібрання творів Миколи Хвильового. Упорядник – Ростислав Мельників. До речі, готується до друку вже п’ятий том, а отже, лишається зовсім мало часу, щоб передплатити видання за акційною ціною. Подробиці – на сайті смолоскипівської книгарні https://smoloskyp.com.ua/home/1232-2/.
А взагалі, п’ятитомник є добрим приводом для чергової актуалізації розмов і роздумів про Хвильового, одного з безсумнівних лідерів „Розстріляного Відродження”, чи то пак „Червоного Ренесансу”. Що про нього і з нього сказано, написано й видано ще далеко не все, безперечно засвідчує увага до нового видання з боку читачів. Воно й не дивно. У постаті Миколи Хвильового так багато залишається простору для здогадок, суперечок і досліджень.
На щастя, минули вже ті роки, коли читацькій аудиторії потрібно було доводити, що автора культового тексту „Я (Романтика”) не можна ототожнювати з його оповідачем і що справжній Хвильовий не розстрілював своєї мами. Але питання політичної орієнтації, політичних контекстів і політичних проектів Хвильового залишається і непростим, і актуальним. Детальна біографічна стаття Ростислава Мельникова (та й інші доступні на сьогодні дані з життєпису Миколи Фітільова-Хвильового) лише підкреслює, наскільки не пасують тут прості й чорно-білі відповіді. Навряд чи сьогодні можуть бути сумніви, що в Радянській Україні Хвильовий як публічна постать був представником і одним із символів опозиції, скажімо так, націонал-комуністичного типу (передусім – „боротьбистів”; з ними в Хвильового було й спільне народницьке ідейне коріння, й участь у „боротьбистському” партизанському загоні, й навіть однотипна риторика про те, як треба потрапити всередину більшовицьких структур, щоб змінити їх). Та залишаються не до кінця прозорими деякі моменти. Скажімо, наскільки чіткою і свідомою була координація з тими-таки „боротьбистами”? А саме: чи були майже одночасні виступи Хвильового й Шумського, відповідно, в літературно-політичному і політичному полі наслідками „духу часу” й збігу обставин, а чи все-таки це був „спільний наступ”? І взагалі, тема політичних покровителів або союзників різних ключових діячів і груп українських літературних двадцятих років залишається, на жаль, такою, що нетерпляче очікує на висвітлення.
Разом з тим, важко погодитися з тими, хто хоче зобразити Хвильового борцем проти більшовизму. Хай які суперечливі та мінливі могли бути його погляди, схоже, що радянську державу він сприймав як свою (відповідно, специфічно болісно реагуючи на її кричущі вади). Про це свідчить і риторика його публіцистики (а вона не могла вся бути імітацією, стилізацією чи пародією), і, зрештою, той факт, що безпосередньо за цю державу він воював у складі Червоної армії. Та й попри очевидне союзництво з „боротьбистами”, Хвильовий був добряче інтегрований і з суто більшовицькими колами, включно, до прикладу з особами з кіл Кагановича. Не можна легковажити й такими фактами, як брат-червоноармієць, котрий поліг у боях проти врангелівців, або праця сестри в ЧК (історія темна, але зовсім нещодавно відповідні документи наводила в одній зі своїх статтей Ярина Цимбал). Згадаймо також і те, що Хвильовий не скористався шансом емігрувати.
Під час розколу в Комуністичній Партії Західної України Миколи Хвильовий теж не скористався шансом – на продовження публічної опозиційної політики. Враховуючи швидке формальне зречення своїх позицій, а ще й обвинувачення опонентів у „хвильовизмі”, треба констатувати: попри всю харзиму й ефектність Хвильового як громадяського діяча, полеміста і письменника, попри те, як пасував він до очікувань на лідера опозиційної громадськості, Хвильовий не повівся як політичний лідер та взагалі як публічний політик. Єдина політична сфера, де він залишався в міру можливостей послідовним – культурна політика, а саме, просування української культури. І якщо в загально-політичній сфері успіхи Хвильового були нечисленні, переважно локальні та тимчасові (головний – створення прецеденту гучного протесту), то в культурній політиці результати явно сильніші. Активність Миколи Хвильового (хай як би ми оцінювали окремі її вияви) дуже посприяла посиленню уваги до всього українського, врізноманітненню літературного процесу, появі цікавих творів і дискусій навколо них, зрештою, такій надважливій справі, як запам’ятовування літературного спалаху двадцятих років.
5-томне зібрання творів наново актуалізує й розмову про Хвильового як поета. А ця ж іпостась нашого героя була майже витіснена його політичною, полемічною та прозовою діяльністю. У першому томі – цікава і колоритна добірка віршів супроводжена дуже доброю передмовою письменника і літературознавця Олега Солов’я. Привертає увагу поєднання у поезії Хвильового експериментальних, авангардних, модерністських тенденцій із неоромантичними чи символістськими.
Ці пошуки великою мірою відбиваються й на ранній або „середній” експериментальній прозі письменника. Чи були „формалістичні” речі на кшталт „Лілюлі”, „Арабесок” чи „Редактора Карка” (насправді, список можна значно подовшити) вершиною творчості прозаїка-Хвильового? А може, це була тільки „розминка” перед естетично простішим, реалістичнішим і політичнішим пізнім Хвильовим? Відповідь на ці запитання змінюється, залежно від естетичних уподобань кожного окремого читача й окремої читачки. Поза сумнівами тут лежить те, що ми бачимо вельми драматичний сюжет зміни поетики. Сам Хвильовий у листуванні середини двадцятих років твердив, що не може більше писати по-старому. Вочевидь, шукав нових шляхів. Ще драматичншою робить ситуацію те, що радикальне спрощення відбувалося рівно на тлі появи „літературної дискусії”. Від початку останньої письменник майже не повертався до грайливішого, експериментального письма.
Чи перед нами часом не чергова історія про українського письменника, що приніс свій талант у жертву політиці? І чи не були відверто провальні тексти останніх кількох років життя наперед визначені в момент „реалістичного” повороту? А з іншого боку – чи можливий Хвильовий без політики? Чи можемо ми уявити образ цього письменника без міфологізованої та втраченої другої частини дуже прозорих і надполітичних „Вальдшнепів”? До речі, Ростислав Мельників у питанні „Вальдшнепів” оптиміст, він вважає, що друга частина ще цілком може відшукатися.
Стільки запитань і так мало відповідей! Отож, Хвильовий продовжує хвилювати. А його культурно-політичний проект продовжує працювати. Це добрий привід ще раз перечитати або й уперше прочитати його твори. Художні тексти ж бо залишаться яскравими і загадковими навіть якщо всі біографічні й політичні загадки їхнього автора раптом безповоротно розгадаються.