СМОЛОСКИП

Тож на початку осені група членів Спілки Української Молоді вирушила у пізнавальну подорож до найближчого зарубіжжя – Республіки Молдова. У прикордонний Могилів-Подільський прибуваємо вже в цілковитій темряві. Кордон – як український, так і молдавський – перетинаємо без будь-яких проблем. Однак доводиться якийсь час чекати тепловоза – виявляється у сусідів відсутні електрифіковані залізниці.

Прибувши  до Кишинева, міняємо гроші (для тих, кого це цікавить, скажу, що  курс обміну – одинадцять молдовських лей за долар США) і вирушаємо у напрямку центру міста. З ранкового туману видніється масивний вершник на високому постаменті, в обрисах якого поступово вгадується легендарний в минулому комбриг Григорій Котовський. Рухаємося далі, до пам’ятника господареві Молдавії Стефану ІІІ Великому (правив у 1457–1504), який вшановується тут як найвидатніший державний діяч країни. Саме його зображено на молдавських леях.

При вході у національний музей археології та історії встановлено копію  скульптури римської вовчиці, яка вигодовує двох малюків, на постаменті розміщено цитату з вірша поета Михайла Емінеску з апологією давньоримської спадковості румунського народу (невід’ємною частиною котрого, судячи з усього, вважаються й молдавани). При вході в музей принагідно дізнаємось, що з Бухаресту привезено прапор Стефана ІІІ Великого. Музей рясніє трипільською (точніше, певна річ, кукутенською) керамікою. На другому поверсі на видноті розміщено карту великої Румунії, що її кордони на сході сягають Південного Бугу, а на півночі включають у себе територію сучасних Чернівецької та частин Івано-Франківської і Закарпатської областей України. Рік видання на карті не зазначено, та, найімовірніше, видано її було на початку Другої світової війни для вивчення в школах та загального зміцнення національної самосвідомості румунського народу.

Купивши на згадку сувеніри, приміським поїздом  рушаємо до Бендер – анклаву невизнаної Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) на правому березі Дністра. Знаменитих молдавських виноградників на пагорбах обабіч залізниці не видно. Сутеніє, прибуваємо на кінцеву станцію Бендери-2. Як з’ясувалося, ніякої станції, по суті, немає, поїзд зупинився перед Бендерами в полі на швидкоруч збудованому полустанку з вагончиком замість вокзалу, далі – ПМР, де діють свої закони і куди молдавські приміські поїзди не заїжджають. Тож ідемо спочатку широкою ґрунтовою стежкою понад залізницею і десь тут переходимо невидимий, нічим не позначений кордон Придністров’я. Невдовзі виходимо на площу, що на ній височіє тріумфальна арка з великим позолоченим двоголовим орлом посередині. При вході до місцевого готелю на набережній Дністра сидять двоє російських миротворців у специфічній камуфляжній формі з дрібним плямистим малюнком, не звертаючи, втім, на нас жодної уваги.

ПМР саме відзначає 21-у річницю незалежності, на урочистості прибули представники з братніх невизнаних республік – Абхазії та Північної Осетії. Обговорюються плани співпраці, зокрема, відкриття морського сполучення між Абхазією і ПМР.

Варто зазначити, що в межах Бендер є  населений пункт Варниця, який не визнає владу ПМР, а підпорядковується Кишиневу, тому на всіх в’їздах і виїздах із нього стоять КПП придністровської міліції. Вирішуємо відвідати анклав. З центру до Варниці їдуть маршрутки, дорога займає не більше тридцяти хвилин. При в’їзді, перед табличкою з латинським написом «Варниця», нас зупиняють на КПП. Заходить міліціонер, перевіряє у всіх пасажирів документи, забирає наші паспорти і запрошує на вихід із речами. Далі з’ясовується, що, оскільки в нас немає придністровської реєстрації, наше перебування на території ПМР є незаконним. Після накладення на нас невеликого штрафу за незаконний перетин кордону вирішуємо їхати в Тирасполь.

Символом  столиці Придністров’я вже давно став памятник А. В. Суворову. Людей на центральній площі небагато, проте всюди розвішані плакати і транспаранти із привітаннями до 21-ї річниці ПМР. На відміну від України, тут вистачило коштів на проведення військового параду в день незалежності. Підходимо до меморіалу полеглим учасникам придністровського конфлікту. Серед полеглих на гранітних плитах зазначено й імена добровольців з України. Поруч, на вулиці Леніна, 13 розташовано музей, присвячений тим подіям. Щоправда, жодного відвідувача, крім нас самих, нам так і не пощастило зустріти.

В Тирасполі мирно співіснують  соціалізм із капіталізмом, працюють казино, подейкують, що є й борделі, що приваблює сюди певну категорію іноземних туристів. У магазині Тираспольського коньячного заводу коньяк, бренді та інші спиртні напитки продаються без будь-яких акцизних марок. Деякі назви напоїв явно розраховані на туристів, як, приміром, «ХХ лет ПМР». На першій сторінці офіціозного часопису «Приднестровье» читаю повідомлення прес-служби президента ПМР: «Накануне 21-й годовщины образования Преднестровской Молдавской Республики Президент Украинского союза промышленников и предпринимателей, народный депутат, советник Президента Украины Анатолий Кинах поздравил  Игоря Смирнова с Днем образования Республики»...

Далі  вирішуємо перетнути все Придністров’я з півдня на північ, тому йдемо на автовокзал і сідаємо в автобус до Кам’янки, найпівнічнішого районного центру ПМР. Минаємо Григоріополь, Дубоссари, Рибницю. Прибувши до Кам’янки, розуміємо, що в цьому чи не найбільш глухому кутку Придністров’я залишатися на ночівлю нікому з нас не хочеться. На щастя, вдалося зупинити приватне авто. В автомобілі розмовляємо з водієм, який, як виявилося, народився у Вінницькій області, але живе в Кам’янці і має два паспорти – український і молдавський. Хотів ще отримати російський, але для цього потрібно відмовитись від котрогось із уже наявних паспортів. Так само «паспортизована» велика, якщо не більша, частина громадян ПМР. За розмовою під’їздимо до прикордонного переходу. Наші паспорти знов опиняються знову в руках придністровських міліціонерів. Реєстрації немає? – Ми розуміємо один одного без слів. Платимо штраф (певна річ, без квитанції) і залишаємо позаду зачароване Придністров’я.