Спекотної липневої суботи, коли асфальтівка, як вода за катером, бралася брижами  під колесами автомобільного залізного  потоку, невеличкий, але дружний  гурт смолоскипівців вирішив і вирушив: вирішив, що доста уподібнюватися курчатам-гриль на розжареній пательні міста, а вирушив – «на волю, в пампаси». На роль «пампасів» одноголосно й патріотично обрали загадкову Атлантиду українських земель – легендарне Трипілля.

Трохи проблукавши у численних виходах  зі станції метро «Академмістечко», весела компанія врешті возз’єдналася, завантажилася в комфортабельний мікроавтобус та відбула у бажаному напрямку. Їхали, слухаючи цікавезні і змістовні розповіді про довколишні природні й рукотворні пам’ятки у виконанні поважаного колеги та милуючись придорожніми краєвидами. За вікнами пропливають мальовничо-провінційні околиці Києва… Зелене море гаїв, розлогі лани, заповідні ліси та пагорби (з одного, найвищого, злітають барвистими метеликами парапланеристи)… Палаци «хазяїв життя» за височенними парканами… Похмуре, готичне нагромадження споруд Трипільської ТЕС у стилі a la “hard industrial” – химерне плетиво якихось труб, іржавого залізяччя, викришені і зарослі повитицею цегляні стіни, майже місячні кратери-доріжки на величезних териконах вугілля… І врешті – село Трипілля. Давній Треполь, де сходилися три родючі долини, розмежовані річками Стугною, Красною та Бобрицею, «водні ворота» Київської Русі, тодішній важливий аграрно-транспортно-економічно-індустріальний вузол та мілітарне укріплення держави.

Можна по-різному ставитися до інформації про давність Трипільської культури, її вплив на українські й світові цивілізаційні процеси, етноґенез українців тощо, проте з археологічною наукою сперечатися марно – культура ця таки існувала, залишивши прийдешнім поколінням потужний пласт матеріальних пам’яток та ще більшу кількість загадок. Встановити достовірно всі обставини її існування, звичайно, абсолютно неможливо, тому офіційна наука трактує побутування давніх трипільців дуже обережно. Це можна відчути з матеріалів експозиції державного археологічного музею, докладно датованих і описаних відповідно до всіх академічних вимог. Трипільські артефакти тут скромно займають своє місце поміж матеріальних свідчень інших епох, терпляче очікуючи на майбутніх дослідників.

Натомість інший, приватний музей «Прадавня  Аратта-Україна» цілком слугує меті максимального  піару Трипільської культури. Відвідувачам перш за все показують документальний фільм з ведучим – популярним актором Віктором Степановим (на жаль, уже покійним), де з ентузіазмом розповідається про трипільців – пращурів усієї світової спільноти і, зокрема, українців, їхні неосяжні знання в усіх галузях життєдіяльності та ключові для розвитку людства винаходи. Прихильники теорії про щонайменше двадцять тисяч років української цивілізації захоплено демонструють глиняний посуд із сакральними та космогонічними символами, – як, наприклад, «інь-ян» чи солярний знак-свастика, які з’явилися на наших теренах на багато століть раніше, ніж у Китаї та Індії. Щоправда, офіційно довести автентичність цього хатнього начиння не можуть – мовляв, музей ґрунтувався на викуплених у колекціонерів речах, які до останніх перейшли від «чорних археологів». Тому, звісно, про наукову класифікацію знахідок не йдеться… Проте справжні апологети трипільської ідеї не сильно переймаються скептичною думкою  науковців, без тіні сумніву вибудовуючи стрункі і розлогі концепції про ґенезу українства й Всесвіту. Зрештою, істина, як завжди, знаходиться десь невловимо поруч…

Нині  Трипільська культура дедалі впевненіше набирає ознак історико-культурного й туристичного бренду, з суто наукової площини стрімко перетікаючи в царину маскульту. Спритні бізнесмени, відчувши попит на прадавню етніку духовно зголоднілих в умовах невмолимих цивілізаційних змін громадян, тисячами штампують сувеніри – посуд, прикраси тощо, пропонують відповідні туристичні маршрути, будують готелі-археодроми з реконструкцією побуту трипільців, пропонуючи спраглим до вражень туристам разом із поживою духовною і фізичну – страви трипільської кухні на кшталт запеченої в глині качки чи хліба без дріжджів. Це вже не кажучи про численні новопосталі громади релігійного характеру, що радісно вхопилися за можливість мейнстримового міфотворення і успішних на цьому тлі ловів душ неофітів…

Ще  одна легенда Трипілля – отаман Зелений. Трактований радянською історією кривавим бандитом і зображуваний у художніх творах тієї доби карикатурним персонажем, Данило Терпило, незважаючи на негативізм власної політики руйнівної для української справи «отаманщини» (яка стала вічним прокляттям українців), насправді був талановитим полководцем. Зібравши дві дивізії з селян, він успішно воював і з Директорією, і з УНР, і з денікінцями, і з більшовиками. Останні на знак пам’яті про смертельну поразку в бою з «селянським батьком» загону комсомольців  у кінці 30-х років поставили на крутому березі височезний обеліск, зруйнований у роки війни фашистами і відновлений у 50-х. Нині цей пам’ятний знак (щоправда, вже без дошки з текстом-присвятою «героям Трипільського походу», – чи то прибраної в силу кон’юктури місцевою владою, чи то банально поцупленої мисливцями за кольоровими металами), мирно співіснує з нещодавно встановленим погруддям бунтівному отаману. Численні ж весільні процесії, що приїздять сюди з усієї округи, охоче фотографуються біля обох пам’ятників, а найбільше – на тлі неповторної краси ландшафту, що відкривається з масштабного оглядового майданчика.

Завершивши  огляд музейних скарбів, ми вирішили віддати данину чудовій природі  краю. Порадившися, рушили під тінь зелених верб і сосен на береги літописної ріки Стугни, аби перепочити від пекучого сонця. Інтернет-пошуковики на назву «Стугна» зараз передусім видають інформацію про елітні яхт-клуби й прибережні забудови. Що ж, це цілком відповідає дійсності: такого інтенсивного руху дорогих приватних суден ми не бачили навіть в акваторії Києва. Але, врешті… урвисті береги не загороджені багатометровими парканами, не обліплені шансонистими генделиками, вода приємна, прохолодна і значно чистіша за дніпровсько-гідропарківську. Що іще потрібно подорожнім? Тож, видобувши з торб такий-сякий харч і гідно його ушанувавши, ми з насолодою занурили розпечені тіла у м’яку річкову свіжість. Потому ж, вигідно скориставшись обставинами – присутністю не лише редакторської групи смолоскипівських видань, а й ключових авторів та активістів інтелектуально-дискусійного клубу, у неформальній обстановці (що, безсумнівно, значно ефективніше за натужні спроби зосередитися в офісній духоті) провели «мозковий штурм» нашої діяльності за останні півроку, обговоривши результати травневого «круглого столу» й інших заходів та окресливши напрями дій на майбутнє. Словом, поєднання «красивого і корисного», за заповітом літературного класика, вдалося.

Зворотний шлях стелився під колеса і дарував нові враження: меморіальний музей А. Малишка... соснові бори... скромні сільські хатки й помпезні маєтки багатіїв... крутосхили з городиною… Нарешті ми вдома. У понеділок – до праці, до нових звершень і планів. Але в Трипілля ми ще колись повернемося: є тут, знаєте, якась таємна сила рідної землі, що безугавно кличе до себе…

< Попередня   Наступна >

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.