СМОЛОСКИП

Після того, як Президентом України став Віктор Янукович, жити в нашому інформаційному просторі стало зовсім нецікаво. Адже Янукович – людина передбачувана, всі й так знають: що б він не сказав, все одно нічого не буде. Але Віктор Федорович вміє це зробити дуже переконливо, і коли обіцяне не стається, то так і хочеться думати, що йому завадили великі державні справи. Жити в сучасній Україні і бути вільною від неї зараз дуже просто – просто не дивитися телевізор. А якщо ще й не читати газет, журналів та Інтернет-новин, то виникає відчуття, що країна просто рухається. Земля просто обертається. Люди просто живуть. Хто як уміє. Все втратило якийсь сенс.

І справа не лише в Президентові, котрий став ним попри суворе переконання майже 50 % українців у стилі «цього не може бути ніколи, бо цього не може бути». Це сталося так, як одного дощового дня на Віктора Януковича впав вінок. І велика увага Інтернет-громадськості з колажами та Інтернет-приколами була теж у стилі «цього не може бути». Але Віктору Януковичу дивовижним чином вдається обійти тему вінка, дверей, які закриваються перед ним, стільця, який ламається під ним. Він просто не дуже любить розмірковувати над нестерпною легкістю буття, ось і все. Тому може запросити в прямому ефірі до себе у Межигір’я, а потім відпросити. І ми вже до цього звикли. 

Якби  я нині заснувала партію, то це була б, приміром, Партія збиральників пластикових  пляшок, Партія очищення питної води або  Партія порятунку рослин, занесених до Червоної Книги. Адже доводити щось сьогоднішній українській владі абсолютно безсенсово. Краще поприбирати на подвір’ї власного будинку, тим самим поліпшивши свій простір. Сучасна українська влада перетворилася на фріків, намагаючись представити свої діяння у рожевому світлі за допомогою втручання у діяльність медіа. Темники відпочивають. Пояснюю.

Згідно  з кількома визначеннями із загальнодоступної Інтернет-енциклопедії Lurkmore, «фрік» (з англ. freak — дивак або негарна людина) – індивідуум, що порушує своїм виглядом усі мислимі стандарти звичайної людини. Фріка вирізняє не лише зовнішній вигляд, але його «безбашенна» поведінка, схожа з поведінкою звичайної людини під впливом сильнодіючих речовин. На фрікові можна побачити різноманітні апгрейди обличчя та – часто – зашкальну кількість аксесуарів.

Фрік-культура здебільшого існує окремо від  інших субкультур. Фріків часто називають  неформалами, але це не так. Фріки  не чинять неприємностей будь-кому, не дотримуються екстремістських переконань, не влаштовують мітингів, не ведуть антисоціального способу життя. Вони всього лише позитивні люди, які люблять вирізнятися з сірої маси і розважатися по-своєму...

А тепер придивімося пильніше до теперішньої влади. Своїми діями вона порушує всі мислимі стандарти пересічного українця: газ, флот, свобода слова… Заяви певних міністрів справді схожі на нісенітницю – ми просто не ймемо віри, що людина у високому кріслі може таке говорити. Зовнішній вигляд нашої влади часто також викликає багато запитань. Наприклад, київська англомовна газета Kyiv Post небезпідставно в одному зі своїх червневих номерів присвятила велику статтю надміру розкоші у наших високопосадовців. Так, за інформацією газети, Ганна Герман, заступниця глави адміністрації президента, котра минулого року задекларувала прибуток приблизно у 29 тис. доларів (235 тис. гривень), носила дизайнерський годинник за 50 тис. у. о. … Фріки з київської мерії та парламенту публічно вихваляються речами дорогих закордонних брендів у той час, коли, замінивши занадто дорогий годинник на копійчану китайську підробку, можна було б, приміром, відбудувати і переобладнати лікарню в якомусь із райцентрів.

На  відміну від помаранчевої влади, представники якої полюбляли пишномовну публічність, показний патріотизм, могли висловлюватися розумно і красиво, представники «регіоналів» зовсім не турбуються про те, щоб хоч якось сподобатися чи зацікавити своїх громадян. «Вони всього лише позитивні люди, які люблять вирізнятся з сірої маси і розважатися по-своєму...» За Януковича можна спокійно жити з вимкненим телевізором – там все одно нічого цікавого і нового не скажуть.

Повертаючись  до визначення культури фріків, одна з дефініцій – це клубні танцюристи, які працюють у великих і яскравих костюмах. Їхньою метою є відповідати запитам тусовки, але діяти спонтанно. Яскравий приклад – наше сучасне телебачення, різноманітні «фабрики зірок», «талантери», «домогосподарки», які на тиждень міняються родинами.  Хто поїхав на «Євробачення»: Лазарович, Альоша чи хтось інший? Хіба це так важливо для країни, стандарти проживання в якій дуже і дуже відрізняються навіть від сусідньої Польщі? На щастя, співачці Альоші вдалося потрапити до десятки фіналістів. Але всі перипетії з заміною учасників, заміною пісень, увагою до того, хто саме з дизайнерів зшив Альоші сукню говорять про те, що головне – не суть, а «поговорити», заповнити інформаційний простір шквалом сумнівних пристрастей з приводу подій сумнівної значущості.

Тому, здається, нині Європою блукає привид України – трошки футболу (підготовка до Євро-2012), трошки скандалів, трошки нової влади, але за Януковича, гадаю, Україна починає втрачати свій цілісний імідж. Вона стає такою, якою її сприймає кожний українець. Ось як він живе – такою і є Україна. Якщо йому вдалося жити краще, його Україна – красива, гарна і заможна. Якщо він животіє – його Україна перебуває у світовій фінансовій кризі. І в цьому є великий шанс для кожного навчитися жити власним життям, а не життям передачі Савіка Шустера. Вимкнути телевізор і навчитися жити без картинки, без уряду, без президента, і почуватися задоволеним своїм життям, робити щось зі своїм життям таке, щоб можна було купити квиток і поїхати поспілкуватися з європейцями не лише за допомогою Альоші. Щоб Європа побачила нас не лише як заробітчан або красивих сексапільних співачок, а знайомилась якомога більше з нами вживу, не через посередництво медіа.

Якщо  ж узагальнити функції, які виконують  електронні засоби масової комунікації (ЗМК) на суспільному та індивідуальному  рівні, можна побачити, що мета будь-якого  ЗМК як джерела нових знань полягає у здійсненні інформування в запланованому напрямку. На суспільно-політичному рівні цей процес можна представити, послуговуючись теорією П’єра Бурдьє. Відомий французький соціолог запропонував погляд на мову як спосіб встановлення влади і набуття капіталу в певній культурі.

Для Бурдьє мова є частиною габітусу конкретного часу та історичного періоду, де під габітусом він розуміє певну соціально-історичну зумовленість структури суспільства. У концепції вченого  мова, яка використовується у суспільстві, додає ваги тому, що вже є впливовим. Для опису соціальної взаємодії він виділяє чотири суспільні практики і трактує їх як приклади економічної взаємодії: капітал – соціальний вплив, який більшою чи меншою мірою поширюється на інших; габітус – історично  витворена зумовленість представників кожного соціального класу діяти певним чином, прагнути реалізації певних цілей, мати певні смаки; влада – вплив, що передається у символічних формах, і таким чином наділений певною легітимністю; мова – мовні вирази або висловлювання. Мова отримує свою цінність з контексту або ринку, на якому вона виробляється. Через те, робить висновок Бурдьє, влада у суспільстві належить тому, хто має символічний капітал. У нашому випадку – це медіа та такі канали створення різноманітних інформаційних приводів, як публічні акції та вечірки.

Відповідно, ЗМК на глобальному рівні виявляються засобом керування суспільством, що апріорі мало б бути узгодженням та гармонізацією суспільних відносин, проте перетворюється на авторитарний процес, коли набуває форми маніпулювання масовою свідомістю. Тому просунуті люди стають «самі собі режисерами» – створюють власні профілі на Однокласниках, В Контакті, Twitter, Linkedin, розміщуючи там свої фотографії, відео, музику – створюючи власну картинку. А ще просунутіші живуть власним життям і намагаються радіти кожній його хвилині.