ДОБІРКА ПОЕЗІЇ З КНИГИ ЛІЗИ ЖАРІКОВОЇ “МУРАХИ ЙОГАННА СЕБАСТЬЯНА”

…і сушені очі горобини
розбризкані обабіч вулиці
і обведені білою крейдою кроки на майданчику
розпливаються розмиваються
ніби місце злочину проти дитинства
можна відмити осіннім дощем
ніби заглядаючи в кінець книжки
ще не знаєш
що аркуш з відповідями
вир-ва-но

і так красиво дзвенить
голова яка передчуває погоду
небо якому підшукують епітети
так красиво дзвенить
відлітання відлітання відлітання

* * *

розмалювали вікна в актовій залі
щоб дітям було радісно
щоб діти не відчували
як кінчається кисень

катався туди-сюди
стереозвук гавкоту
потім тріснув зелений
виплюнув кавунну душу
розкидав насіння
чорне по сірому

а світло скінчилось раніше
сонце прийшло п’яне
сіло посеред столу
почервоніло
і відвернулося

і чого всі так довго
і стоять на зупинці
і чекають зрячих
щоб відвели додому

* * *

підшкірні мурахи
що люблять Йоганна Себастьяна
цього старого підсліпуватого контрабандиста
що перевіз через найміцніший кордон
тонни любові
сипучої рідкої тягучої мов нуга
з домішками чорних скоцюрблених пауз
я знаю
де ваш мурашник

жуки-пожежники
в костюмах супергероїв
зчепленці по двоє й троє —
жертви дитячих експериментів
проповідники дистильованої весняної любові —
я знаю
що ви робите в моїй голові

сьогодні моє серце прокинулось сонечком
божою дійною корівкою
порахуй цятки на його крилах
не жахайся
все-бо добіжить кінця:
музика що обертає наш світ
хрущі що гудуть у траві
сміх лопотливого листя
на якому мурахи випасатимуть тлю

напівсліпий музикант
лише розставить акценти
підчистить партії
й задоволено всміхнеться
складаючи наші партитури
до величезного нотного архіву

і по двохсотрічнім забутті
хтось розгорне дрібно поцятковані аркуші
а там ми
взялися за руки:
я вхопила за горло
рожеву ноту півонії
ти обережно виймаєш
комашинку паузи з мого волосся

і місто розпрямляється
після довгого сну в незручній позі
і дрібні мурахи біжать
по сірому асфальту
його затерплих рук

* * *

еСеСеСеРце
моя прабабуся добре вміла співати
найбільше любила про Галю й сосну
(в Росії теж знали таку пісню)
я досі шукаю її голос
у себе всередині
і дивуюсь
коли знаходжу порожню пляшку

у мого дідуся в грудях
билося два серця:
одне з них — еСеСеСеРце —
одного разу не витримало
понабудували якихось кордонів
то й діти рідко приїжджають
щоліта щотихіше жалівся він
а я здогадувалася
що кордони тут ні до чого
та нудьгуючи подумувала
що карламаркса —
то велике волохате чудовисько
тому не дивно
що школу побудували на її вулиці

мій батько спорожнив багато пляшок
але безодня так і не загоїлась
ні зовні ні зсередини
коли він засинав
навіть під вішаком в коридорі
усі були щасливі
а я нишком пробувала розбудити лихо
поки воно тихе
і звідтоді добре цього ремесла навчилася

але вони всі пішли
тільки мама дивиться у фейсбучне віконечко
як ми жбурляємо вогняні пляшки
крижані слова
і розкуйовджені клубочки сердець
з усієї можливої зброї гатимо в чорну безодню
і нам здається що вона починає гоїтися
а насправді може
рахітичні примари
по тонкій кризі ковзають
і грають у хокей порожньою пляшкою
і не сліди на воді —
лише пунктири —
лінії розмежування
на контурній карті майбутнього

* * *

буде як буде

хай буде як буде
пошли мені Господи в іншім житті
теплу собачу буду
теплу собачу душу

Авель на вилах
у повному оці місяця
ніжною квіткою
загасив вогні
в запалених легенях планети

ніч яка господи
всі тенета
розплелися мов коси русалок
з самого дна
підіймаються простягають руки
голосять
прощають змученим усе

зірка котиться
гілочкою плакучої верби
обіцяє що новий день
ще буде

тому що далеко і високо
олені чорнизну небес питимуть
з нічних озер питимуть
і чорнизна — висохне
і потому — потоне
тонка тінь
отруєних дерев
подібних на роги
і поросте простір
будяками буднів

буде як буде
тоді пошли мені Господи
теплу собачу душу
яку хочеться видихати
випльовувати
струшувати
навесні
виючи у витекле око місяця

* * *